Вона поглянула у зведені на неї нетерплячі карі оченята і легенько провела рукою по його густому, хвилястому волоссі. Це була найменш доглянута частина його зовнішності, бо стригла вона сама, а він крутився мов дзига під ножицями. До перукарів вона не вдавалася, бо якраз невправна стрижка допомагала маскувати виступаюче скісне чоло та гулясту потилицю.
— Звідки ти знаєш про школу? — запитала вона.
— Джеррі ходить до школи. У дит-са-док, — старанно вимовив він. — А ще Джеррі ходить у багато інших місць. Надворі. Коли мені буде можна вийти надвір, міс Феллоуз?
Малесенька голочка вп'ялася в серце міс Феллоуз. Вона, звичайно, розуміла, що годі було запобігти, щоб Тіммі все більше й більше дізнавався про зовнішній світ, в який він ніколи не зможе потрапити.
— Ну-у, а що б ти робив у дитсадку, Тіммі? — запитала вона з удаваною веселістю.
— Джеррі казав, що там грають в ігри, у них є відеострічки. Він каже, що там багато діточок. Він каже... він каже... — Подумавши, хлопчик переможно підніс догори ручки з розчепіреними пальчиками: — Він каже ось стільки!
— А ти хочеш мати відеострічки? — запитала міс Феллоуз. — Я можу тобі принести. Дуже гарні. А також стрічки з музикою.
На якийсь час Тіммі був утішений.
Коли не було Джеррі, він залюбки переглядав відеострічки, а міс Феллоуз цілі години читала йому із звичайних книжок.
І так багато треба було пояснювати навіть у найпростішому оповіданні, так багато було всього за стінами цих трьох кімнат!
Тепер Тіммі стало частіше снитися, як він виходить надвір.
Сни були завжди однакові — про світ поза стінами. Затинаючись, він намагався переповісти їх міс Феллоуз. У своїх снах він був надворі, в порожньому надворішньому світі, але дуже великому, з дітками й дивовижними, невимовними предметами, напівдомисленими з напівзрозумілих книжкових описів або ж напівпригаданими з далекої неандертальської пам'яті.
Але дітки й предмети не зважали на нього, і хоч він був у світі, однак ніколи не міг стати його частиною, а був такий самотній, ніби залишався у своїй камері, — і прокидався у сльозах.
Міс Феллоуз намагалася жартувати зі снів, проте бували ночі в її власній квартирі, коли вона також плакала.
Одного разу, коли міс Феллоуз читала, Тіммі взяв її своєю ручкою за підборіддя і злегка підвів його так, що її очі опинилися понад книжкою й зустрілися з хлопчиковими.
— А як ви знаєте, що говорити, міс Феллоуз? — запитав він.
— Бачиш оці значки? — сказала вона. — Вони мені кажуть, що говорити. З цих значків складаються слова.
Взявши книжку з її рук, він довго й зацікавлено розглядав її.
— А деякі з цих значків однакові.
Вона, задоволена його кмітливістю, засміялася й сказала:
— Так воно й є. Хочеш, щоб я тобі показала, як робити ці значки?
— Хочу, хочу! Це буде гарна гра.
Їй і на думку не спадало, що він навчиться читати. Аж поки він почав читати їй книжку, вона не могла й подумати, що він може навчитися читати.
Згодом, через кілька тижнів, її вразив надмір досягнутих успіхів. Тіммі сидів у неї на колінах, помалу водив пальчиком по рядках у дитячій книжечці і читав. Він сам читав їй!
Вражена всім цим, вона підвелася і сказала:
— Слухай, Тіммі, я незабаром прийду. Мені треба піти до доктора Госкінза.
Їй, збудженій майже до самозабуття, здавалося, ніби вона знайшла спосіб, як зарадити нещастям Тіммі. Якщо Тіммі не зможе вийти в світ, то потрібно світ унести до Тіммі у його три кімнати — увесь світ у книжках, плівках та звуках. Йому треба дати освіту цілком відповідно до його здібностей. Світ уже й так стільки йому заборгував!
Вона застала Госкінза у настрої, який дивно збігався з її власним настроєм, — щось співзвучне переможному тріумфові.
Його приймальня та кабінет були незвично залюднені, і, зніяковіло стоячи у приймальні, вона на хвилину подумала, що порозмовляти з ним не пощастить.
Та він побачив її, і усмішка розпливлася по його широкому обличчі.
— Міс Феллоуз, заходьте!
Він швидко доказав щось по внутрішньому відеозв'язку, а потім вимкнув його.
— Ви чули? Ні, звичайно, ви не могли чути. Ми домоглися! Ми справді таки домоглися! У нас є міжчасовий детектор на близькі діапазони!
— Ви маєте на увазі, — вона вирішила скористатися слушною хвилиною, щоб викласти добрі новини й пов'язані з ними плани, — що ви можете з історичніх часів переселити людину в сучасність?
— Саме це я і маю на увазі. Якраз тепер ми зафіксували людину з чотирнадцятого століття. Уявіть собі! Уявіть собі! Якби ви лише знали, який буду я радий відійти від вічного порпання в мезозої, замінити палеонтологів істориками... Але ви щось хотіли сказати, так? Гаразд, викладайте, викладайте. Ви застали мене в доброму гуморі. Отримаєте все, що забажаєте.
— З задоволенням. — Міс Феллоуз усміхнулася. — Я, власне, розмірковую, чи не змогли б ми влаштувати навчання для Тіммі?
— Навчання? А чого його навчати?
— Ну, всього. Влаштувати школу. Щоб він міг учитися.
— Хіба він може вчитися?
— Певно! Він уже вчиться. Він уміє читати. Це все, чого я змогла навчити сама.
Госкінз так і сів. Було видно, що настрій у нього враз зіпсувався.
— Не знаю, міс Феллоуз.
— Ви ж бо щойно казали — все, що забажаю.
— Знаю, і мені не слід було обіцяти. Бачте, міс Феллоуз, я певний, що ви повинні усвідомлювати: експеримент з Тіммі не може тривати вічно.
Охоплена раптовим жахом, вона дивилася на нього, і до неї не доходив зміст сказаного. Як розуміти "не може тривати вічно"? В спалахові гарячкового здогаду виринув професор Адемевський з його зразком мінералу, який ліквідували після двох тижнів.
— Ідеться ж про хлопчика, — сказала вона, — не про мінерал.
— Навіть хлопчикові, — через силу вимовив доктор Госкінз, — ми не можемо приділяти надмірної уваги, міс Феллоуз. Тепер, коли ми сподіваємося осіб з історичного часу, нам буде потрібна площа "Стасіса". Вся, яка у нас є.
Такого вона не могла збагнути.
— Але ж не можете ви... Тіммі... Тіммі..
— Годі, міс Феллоуз, не переймайтеся, будь ласка, Тіммі не піде так одразу, можливо, й не через кілька місяців. А за той час ми зробимо все, що зможемо.
Вона все ще дивилася на нього.
— Дозвольте, міс Феллоуз, я вам щось подарую.