Та ось одного дня несподівано почувся голос Госкінза, що викликав її з лялькового будиночка.
Вона неквапом вийшла, пригладжуючи свій халат няні, потім спантеличено зупинилася, побачивши перед собою бліду жінку — струнку, середнього росту. Біляве волосся та білий колір шкіри надавали жінці тендітності. Позад неї, вчепившись у спідницю, стояла кругловида чотирирічна дитина з великими очима.
— Люба моя, — сказав Госкінз, — познайомся з міс Феллоуз — нянею, що опікується хлопчиком. Міс Феллоуз — це моя дружина.
(Його дружина? Міс Феллоуз уявляла її зовсім не такою. Зрештою, чом би й ні? Така людина, як Госкінз, вибере собі щось тендітне, щоб вирізнятися на його тлі. Якби він справді був такий, яким хотів здаватися...)
— Добрий день, місіс Госкінз, — витиснула вона з себе вітання. — Це ваш... ваш хлопчик?
Ото сюрприз! Вона уявляла собі Госкінза як чоловіка, але не як батька, крім, звичайно... Вона раптом перехопила поважний Госкінзів погляд і спалахнула.
— Так, — відповів Госкінз, — це мій синок Джеррі. Джеррі, привітайся з міс Феллоуз.
(Чи він справді ледь-ледь наголосив на слові "це"? Він хотів тим самим сказати, що це його син, а не...)
Джеррі глибше заховався у складки маминої спідниці й пробурмотів:
— Добридень!
Очі місіс Госкінз зазирали через плечі міс Феллоуз, нишпорячи по кімнаті й щось там вишукуючи.
— Гаразд, зайдімо всередину, — запропонував Госкінз. — Ходи, люба моя, — на порозі невеличке неприємне відчуття, але воно відразу ж проходить.
— Ви хочете, щоб Джеррі також зайшов? — запитала міс Феллоуз.
— Звичайно. Він буде бавитися з Тіммі. Ви ж казали, що Тіммі потрібен товариш для ігор. Чи ви забули?
— Але ж... — Її погляд виказував величезний подив. — Ваш хлопчик?
— А чий же? — роздратовано сказав він. — Чи це не те, чого ви хотіли? Заходь, люба моя, заходь.
Місіс Госкінз з видимим зусиллям узяла Джеррі на руки і, вагаючись, переступила поріг. Джеррі зіщулився — відчуття йому не сподобалося.
— Та істота тут? — тонким голосом запитала місіс Госкінз. — Я не бачу її.
— Тіммі, вийди сюди, — покликала міс Феллоуз.
Тіммі визирнув з-за одвірка, дивлячись на хлопчика, який прийшов до нього в гості. М'язи на руках у місіс Госкінз помітно напружилися.
— Джералде, — звернулася вона до свого чоловіка, — ти певний, що це безпечно?
— Якщо ви питаєтеся, чи безпечний Тіммі, — одразу відповіла міс Феллоуз, — то я вам скажу: звичайно, так. Він чемний хлопчик.
— Але ж він д-дикун!
(Газетні історії про мавпича!) Міс Феллоуз рішуче заперечила:
— Він не дикун. Він спокійний і розумний, наскільки може бути спокійною й розумною будь-яка дитина у п'ять з половиною років. Це так шляхетно з вашого боку, місіс Госкінз, що ви погодилися дозволити вашому хлопчикові побавитися з Тіммі. Будь ласка, нічого не бійтеся.
— Я не цілком певна, — почала гарячкувати місіс Госкінз, — що я погоджуюся.
— Люба, ми з тобою про все домовилися, — втрутився Госкінз. — Не починаймо нової суперечки. Опусти Джеррі на підлогу.
Місіс Госкінз опустила сина, і той притулився до неї спиною, дивлячися в очі, які своєю чергою дивилися на нього із суміжної кімнати.
— Ходи-но сюди, Тіммі, — покликала міс Феллоуз, — не бійся.
Тіммі поволі зайшов у кімнату. Госкінз нахилився, щоб відірвати пальчики Джеррі від маминої спідниці.
— Відступи назад, люба моя, не заважай дітям.
Хлопчики дивилися один на одного. Джеррі, хоч і молодший, був на дюйм вищий, і проти його рівної постави та доладно посадженої голівки гротескність Тіммі раптом впала у вічі так само виразно, як і в перші дні.
Губи міс Феллоуз затремтіли.
Дитячим дискантиком перший озвався маленький неандерталець:
— Як тебе звати? — І Тіммі несподівано подався личком уперед, ніби хотів ближче приглянутися до незнайомця.
Наляканий Джеррі відповів енергійним штурханом, від якого Тіммі беркицьнувся. Обидва зайшлися голосним ревом, і місіс Госкінз підхопила свою дитину, а міс Феллоуз і собі, вся червона від стримуваного гніву, взяла на руки Тіммі й стала його заспокоювати.
— Вони просто органічно не сприймають одне одного, — сказала місіс Госкінз.
— Не більше органічно, — втомлено заперечив її чоловік, — ніж будь-які двоє незнайомих дітей не сприймають одне одного. А тепер опусти Джеррі і дай йому звикнути до обстановки. Найкраще нам піти звідси. Міс Феллоуз згодом може привести Джеррі в мій кабінет, а я відправлю його додому.
Наступну годину діти провели, ні на мить не відриваючи настороженого погляду один з одного. Джеррі плакав за мамою і бив міс Феллоуз, нарешті дав уговкати себе карамелькою. Тіммі смоктав другу карамельку, а наприкінці години міс Феллоуз пощастило забавити їх одним набором кубиків на двох, хоч вони сиділи в різних кутках кімнати.
Коли вона відводила Джеррі, то відчувала майже слізну вдячність до Госкінза.
Вона шукала способу висловити цю вдячність, але його суха офіційність подіяла мов холодний душ. Може, він не міг подарувати, що його змусили відчути себе нечулим батьком. І те, що він привів свого сина, була саме спроба показати, що він і ласкавий батько для Тіммі, і водночас зовсім йому не батько. І те, і друге заразом.
Отже, все, на що вона спромоглася, було:
— Дякую. Дуже вам дякую.
А все, на що спромігся він, було:
— Прошу. Нема за що.
Потім усе ввійшло в звичку. Двічі на тиждень Джеррі приводили на годину побавитися, згодом ігри продовжили до двох годин. Діти познайомилися, призвичаїлися один до одного і гралися вкупі.
Все ж таки після першої хвилі вдячності міс Феллоуз відчула, що недолюблює Джеррі. Він — більший, важчий і в усьому перший — скрізь відтискував Тіммі на другорядні ролі. З таким становищем вона мирилася хіба тому, що попри всі недогоди Тіммі з дедалі більшою радістю чекав на чергові візити приятеля своїх забав.
Це все, що в нього є, журилася вона подумки.
А одного разу, дивлячись на дітей, вона подумала: двійко Госкінзових дітей — одне від дружини, а друге від "Стасіса".
А вона сама...
"Господи, — подумала вона, прикладаючи кулаки до скронь і палаючи з сорому, — я ревную!"
— Міс Феллоуз, — озвався Тіммі (вона передбачливо ніколи не дозволяла йому називати себе ніяк інакше), — а коли я піду до школи?