Поцілунок прокаженому

Страница 7 из 17

Франсуа Мориак

Жахливий день! До Жана Пелуейра знову вернулася вся його сором'язливість. Хоча прбцесія йшла під бамкання дзвонів, його тонкий мисливський слух не пропустив жодного виразу вболівання в юрбі. Він чув, як один молодик буркнув: "Страшенно її жаль!" Дівчата, що повилазили на стільці, пирхали. Він поточився між яскраво осяяним вівтарем і гомінким натовпом, схопився руками за оксамитовий підставний ослінчик. Він не дивився, але відчував, як біля нього хитається таємниче тіло жінки... А панотець читав, читав. Ах, аби ця його проповідь ніколи не скінчилася! Але сонце, розсипаючи конфетті по старих плитах, сяде — і тоді почнеться царство ночі, що приносить пізнання.

Наїдки на жарі псувалися; одна лангуста тхнула. Морозивна бомба перетворилася в купу жовтого крему. Мух на тістечках легше було вбити, ніж зігнати, і гладкі жінки страждали в своїх святкових шатах: вони вмивалися потом, шкіра під корсажем горіла. Лише за дитячим столом лунали радісні крики. Жан Пелуейр стежив зі свого провалля за тим, що діється довкола: що там шепоче Фернан Казнав дядькові Ноемі? Жан угадав цю фразу з поруху губів, як глухонімий: "Якби нас слухалися, ми б цього нещастя уникли, але в нашому становищі нам було незручно втручатися..."

V

Номер у цьому аркашонському сімейному пансіоні був обставлений меблями, підробленими під бамбук. Горщики під умивальником не прикривала жодна шторка, а розчавлені комарі бруднили шпалери. У відчинене вікно линули запахи бухти: пахло рибою, водоростями й сіллю. Гуркіт мотора віддалявся до рейду. На кретонових фіранках соромливо затуляли обличчя двоє ангелів-охоронців. Жанові Пелуейрові довелося довго боротися, спершу з власним холодом, потім з мертвою. На світанні кволий зойк сповістив, що шестигодинне борюкання скінчилося. Жан Пелуейр не посмів навіть ворухнутися, геть залитий потом — огидніший за хробака біля цього трупа, якому нарешті дали спокій.

Вона скидалася на заснулу мученицю. Прилипле, як в агонії, до лоба волосся робило ще меншим це личко малої побитої дитини. Руки, схрещені на невинних грудях, стискали вилинялий скапулярій і освячені дукати. Йому слід було б цілувати ці ноги, підхопити на руки безвладне тіло, але так щоб не будити, і побігти до чистого моря, щоб там його обмила непорочно-біла піна.

VI

Кільцевий квиток дозволяв молодятам подорожувати близько трьох тижнів, але через десять днів після весілля вони вернулися до Пелуейрових пенатів. Містечко загуло, примчали, не чекаючи свого четверга, Казнави і пильно приглядалися до обличчя Ноемі. Проте молода жінка нічим не видала своїх почуттів. Зрештою д'Артіайї і панотець заткнули рота пліткарям: нашим голуб'ятам більше до вподоби домашній затишок, ніж готельна та вокзальна метушня. Виходячи з церкви, усміхнена, вичепурена Ноемі тисла руки: вона сміялася, отже, була щаслива. Щодня вона запопадливо ходила на обідню, а це якось дивно. Жінки помітили, що вона й після причастя не випускає з долонь своє худе, скорбне личко. Вона здавалася змарнілою, з чого зробили висновок, що вона вагітна. Одного дня у дім Пелуейрів прийшла з візитом тітка Фелісіте, щоб крадькома зміряти поглядом стан молодої жінки. Проте, потишкувавшися з Кадеттою, старою віщункою, яка відала в домі білизною, вона заспокоїлась. Відтоді Фелісіте вважала за найрозумніше не ходити до Пелуейрів, щоб не створювати враження, ніби вона своєю присутністю схвалює цей безглуздий шлюб, влаштований попами. Вона збиралася взяти реванш при перших ознаках початку неминучої драми.

Пан Жером не міг надивуватися: невістка дбала про нього з самовідданістю сестри з конгрегації Сен-Венсен-де-Поль. У точно визначену годину вона приносила йому ліки, запровадила для нього сувору дієту і з лагідною рішучістю вимагала від усіх, щоб під час його сієсти в домі була повна тиша. Жан Пелуейр, як і раніше, щодень божий виходив ополудні з отчого дому і скрадливо дрібцював попід мурами глухих вуличок. Край просяного поля він ховався за сосною і чигав на сорок. Йому так хотілося розтягти кожну хвилину, так щоб день тривав безкінечно і щоб ніколи не вечоріло. Але тіні поступово довшали. Настала пора рівнодення, і сосни, пошарпані її вітрами, знову починали тихенько скаржитися. У густій папороті виростали вересові курені, в яких мешканці ланд полюють у жовтні на припутнів. Біля ферм смерком пахне житнім хлібом. Надвечір Жан Пелуейр стріляв останніх жайворонків. Чим ближче він підходив до містечка, тим більше сповільнював ходу. Ще хвильку, ще хвильку, перш ніж знову завдати Ноемі муки своєю появою в домі! Навшпиньки заходив у передпокій; вона чекала на нього, так би мовити, піднявши над головою лампу, підходила до нього, усміхаючись, підставляла йому чоло, знімала ягдташ, коротше, робила все, як дружина, рада поверненню коханого чоловіка. Але терпіння грати цю роль вистачало їй лише на кілька хвилин, і ні на мить вона не могла повірити, що цим когось ошукає. За столом від мовчанки її завжди рятував пан Жером: відколи юна доглядачка почала дбати про нього, він невтомно описував своє самопочуття. Оскільки Ноемі взяла на себе прийом орендарів, то їй доводилося розмовляти з ним про справи в маєтку. Пан Жером захоплювався, що ця молодесенька дівчина єдина в цілому домі вміла перевірити рахунки управителя і наглядати за продажем кріпильного лісу. І це завдяки їй після синового весілля він поправився на два кілограми.

Вечерю скінчено, пан Жером, упершись ногами в камінні гратки, дрімав, і подружжя безнадійно зоставалося удвох. Жан Пелуейр завжди сідав далеко від лампи і ледве дихав, принишкнувши в тіні, але ніщо не могло змінити факт його присутності і перешкодити тому, щоб Кадетта не принесла о десятій годині свічок. О хресна дорого нагору в спальню! На черепиці даху крапотіла дощова осінь. Грюкала віконниця; десь на дорозі даленіло торохтіння візка. Ноемі вклякала перед страшним ложем і бубоніла півголосом слова молитви: "Простерта ниць перед тобою, мій боже, дякую тобі за те, що ти дав мені серце, здатне пізнати тебе і любити..." Жан Пелуейр угадував у пітьмі, як обожнюване тіло щулиться в корчах, і відсувався від нього якнайдалі. Іноді Ноемі простягала руку до цього обличчя, яке здавалося не таким бридким через невидимість, і відчувала на ньому теплі сльози. І тоді, сповнена каяття й жалю, як дівчина християнка в Колізеї, що, заплющивши очі й зціпивши зуби, кидалася на кігті хижака, вона обіймала цього нещасливця.