Поцілунок прокаженому

Страница 2 из 17

Франсуа Мориак

та", "Римська оргія", "Сад тортур", "Щоденник покоївки". Жана зацікавило "Вибране" Ніцше: він погортав книжку. З розчиненої валізи чувся запах одягу, який студент носив улітку. В Ніцше Жан Пелуейр натрапив на такі рядки: "Що добре? — В се, що збуджує в людині почуття сили, саму силу. Що погане? — Все, що корениться в слабості. Хай гинуть слабі і невдахи: а ми їм ще й допоможемо зникнути з лиця землі. А що з усіх зол найгірше? — Жалість, яку виявляють до звироднілих і слабих: християнство".

Жан Пелуейр відклав книжку; ці слова вдарили в нього, як пекуче пообіднє сонце, коли відчиниш віконниці. Отож йесамохіть він підійшов до вікна, впустив до кімнати свого товариша небесний вогонь і потім знову перечитав жорстокий афоризм. Примружив повіки, відкрив їх знову і пильно глянув на своє обличчя в дзеркалі: ах, ця страшна фізія ландського1 недомірка, "ландяка", як його прозвали в гімназії, кур дупель, з яким навіть юність не могла зробити свого звичного чуда, убога жертва для священних спартанських криниць! 2 Він згадав, як у п'ять років ходив до сестер-черниць: незважаючи на високе становище Пелуейрів, перші місця і високі бали діставалися кучерявим гарним діткам. А екзамен з читання, коли він читав краще, ніж будь-хто, а зайняв останнє місце! Іноді Жан Пелуейр питав себе, чи любила б його мати; сам він її не знав, бо вона рано померла від сухот. Батько любив Жана як бліду подобу самого себе, як власну миршаву тінь у тому світі, де він ходив у капцях або спочивав у спальні, пропахлій валер'янкою та ефіром. Старша сестра пана Жерома, Жанова тітка, безперечно хлопця зненавиділа б, але культ, яким вона оточила власного сина, Фернана Казнаву, видатного діяча, голову департаментської ради, в котрого зрештою й жила в Б., до такої міри її поглинав, що інші люди залишалися в тіні; вона просто їх не бачила; а все ж деколи вона чи то усмішкою, чи то словом воскрешала Жана Пелуейра з небуття, оскільки в її розрахунках ця парость хворобливого батька, цей неборака, приречений на безженство й передчасну смерть, мав передати пелуейрівський маєток Фернану Казнаву. Жан раптом побачив, в якій страшній пустці він живе. Три роки в гімназії він марно старався домогтися жаданої дружби, але ні його товариш Даніель Трезіс, ні абат, викладач риторики, так і не зрозуміли, чому він зазирає їм в очі, зазирає як безпритульний пес.

Жан Пелуейр розгорнув Ніцше на іншій сторінці і за одним подихом прочитав афоризм двісті шістдесятий з книги "По той бік добра і зла", де говорилося про подвійну мораль: мораль панів і мораль рабів. Він знову глянув на своє обличчя з його жовтизною, помітною навіть на сонці, повторив слова Ніцше, спробував вникнути в їхній зміст і почув їхній свист у душі, як свист жовтневого вихору. На мить йому примарилося, що віра його рухнула, мов вирваний з корінням дуб. Хіба це не її зламано в спекоті цього літнього дня? Ні, ні: її дерево ще було зв'язане з ним тисячами коренів; після навального пориву вітру Жан віднайшов у своєму серці її благословенний затінок, її таїну, приховану під рясним і знов уже нерухомим листям. Проте він зненацька відкрив, що релігія для нього — це передусім притулок. Завдяки їй відкривалися перед бридким сиротою обійми ночі-розрадниці. Хтось на вівтарі заміняв йому відсутніх друзів, а богородиця викликала ті гарячі почуття, які пробуджувала б у ньому рідна матір. Наболіла душа знаходила вихід у сповідальні або в німій вечірній молитві, коли темний церковний притвор збирає в собі всю позосталу на землі свіжість. І тоді переповнене його серце виливалося біля невидимих стіп. Хіба змішався б Жан Пелуейр з отарою старих дівок і куховарок, якби він мав кучері і личко Даніеля Тразіса, які з самого його дитинства вабили жінок? Авжеж, він належить до тих рабів, яких таврує Ніцше, він впізнавав у собі їхню нікчемну подобу; він носив на обличчі незмивну печать; він був створений для поразок — до речі, так само як і батько, теж побожний, тільки освіченіший за нього, ще в недавньому минулому терплячий читач святого Августіна і святого Фоми Аквінського. Жан майже не цікавився віровченням, релігія зводилася в нього до вияву почуттів, і тому він дивувався, що батько спромагається поєднати віру з раціоналізмом. Проте він пам'ятав його улюблену приказку: "Як можна жити невірою!" А втім, ця його віра не сягала так далеко, щоб через неї він ризикував застудитися. На великі свята пана Жерома садовили в натопленій ризниці, і звідти він, тепло закутаний, слухав відправу.

7*

99

Жан Пелуейр ігішов назад. Він знову жестикулював, чимчикуючи між глухими мурами, у тихому затишку дерев; іноді він брався уявляти, чи міг би обійтися без віри: що було б, якби корковий пояс, який утримував його на поверхні життя, раптово зник. Нема нічого! Нічогісінько! Він усолоджувався цією цілковитою безпорадністю; на язиці йому крутилися слова, знайомі зі шкільної парти: "Над усі сподіванки моє велике горе!.. О небо, дякую, що ти таке суворе!.." Трохи далі він уже доводив деревам, жорстві і мурам, що серед християн також є можновладці і що святі подвижники, чернечі ордени, вся нинішня церква дають високий взірець прагнення здобути силу.

Заглиблений у думки, він опам'ятався, лише почувши шерех своїх кроків у передпокої — шерех, який викликав на другому поверсі стогін; плачливий сонний голос кликав Кадетту, і тут же в кухні зачовгали куховарчині капці, забрехав пес, рипнули віконниці — пробудження пана Жерома вернуло життя всьому будинку. У цей час очі в нього були запухлі, в роті кисло, і світ малювався йому в найчорніших барвах. Тому Жан Пелуейр поспішив сховатися в парадній вітальні, де було холодно, як у склепі. Крізь цвілі шпалери прозирала штукатурка. Годинник на стіні стукав так тихо, що його не чуло жодне людське вухо. Жан утонув у кріслі; він шукав у своїй вірі вразливе місце — місце, відкрите для проникнення туги. В кімнаті дзижчала муха, то сяде, то знову злетить. Р аптом закукурікав півень — потім коротка пташина трель — знову півень... Годинник вибив половину... півень... півні... Жан здрімнув і спав аж до тієї солодкої пори, коли мав звичку пробратися бічними вуличками до найменших дверей церкви і ковзнути в її духовитий морок. Може, сьогодні йому не піти на це побачення — єдине, яке було доступне такій мокриці, як Жан Пелуейр? Він пішов не до церкви, а у сад, де надвечірнє сонце нагадало йому слова поета: "Той жар спаде". У повітрі пурхали білі метелики. Кадеттин онук поливав салат — гарний парубчак у сабо на босу ногу, улюбленець дівчат, якого Жан уникав, соромлячись свого привілейованого стану: чи не краще йому, потворі, було б слугувати цьому квітучому й юному городньому божеству? Він не наважувався всміхатися йому навіть здалеку: в стосунках із селянами природна несміливість його зовсім паралізувала. Скільки разів він намагався помагати священикові в доброчинному товаристві, в просвітницькому гуртку і завжди, спантеличений, осипаний градом насмішок, знову відходив у тінь.