— Не варто вам завтра приїжджати... Він відповів:
— Що ви, що ви! Я приїду!..
Чи зрозуміла Ноемі? Невже вона не зрозуміла? Чи він уже освідчився їй? Чи Жан Пелуейр помре раніше, ніж дізнається, як скінчиться ця боротьба біля його узголів'я? Здавалося, комусь було шкода, що бідолашне хлоп'я відходить з цього світу, не досить настраждавшись; от він квапливо сплітав тепер такі пута, які Жан міг порвати лише на превелику силу. А проте всі вони по черзі порвалися, перш ніж почалася агонія: його пристрасті згасли раніше, ніж він сам, і прийшов день, коли він зумів усміхатися однаково всім, виявляти їм однакову вдячність. Він повторював уже не вірш, а такі слова: "Це Я. Не бійтеся..."
Тьмаву кімнату обступили звідусіль останні зимові дощі. Чому люди питали, чи дуже мучиться Жан Пелуейр, якщо його мука була для нього радістю?
З життя він чув уже тільки кукурікання півнів, торохтіння візка, гук дзвону, невиразний шерех дощу на черепиці і вночі крики хижих птахів та передсмертні зойки їхніх жертв. Шибки освітила остання його зоря. Кадетта розклала вогонь, і смолястий дим наповнив кімнату. Жан Пелуейр, холонучи, ще відчув тілом подих горілої сосни, який так часто спекотного літа обпалював йому лице в рідних ландах. Д'Артіайї твердили, що він. ще чує, але вже не бачить. Пан Жером стояв у своєму закапаному ліками халаті біля дверей і тулив до вуст носовичок. Він плдкав. Кадетта і її внук уклякнули в тіні. Голос священика, вимовляючи слова заупокійної молитви, здавалося, проламував невидимі запори:
— Зійди зі світу сього, душе християнська, в ім'я господа бота всемогутнього, що створив тебе; э ім'я Ісуса Христа, сина бога живого, що терпів за тебе; в ім'я духа святого, що спустився до тебе; в ім'я ангелів та архангелів; в ім'я престолів і царств; в ім'я князівств і держав...
Ноемі гарячково вдивлялася в нього і казала собі: "Він був гарний..." Містечковий люд переплутав подзвіння по його душі з вранішнім "ангелюсом".
XVI
Пан Жером зліг. Позапинали простирадлами дзеркала, в яких Жан Пелуейр так часто роздивлявся своє убоге лице. Тіло обрядили як на обідню з півчою: Кадетта навіть наділа йому на голову фетрового капелюха, а в руки вклала молитовник. У кухні панувало сум'яття, наче на свято, бо за стіл мало сісти сорок душ. Біля катафалка голосили фермерки, схожі на античних тужільниць. Це вперше священик був на похороні високого розряду. Всім запрошеним роздали по парі рукавичок і одному су, загорнутому в папір. Під час відправи йшов дощ, але потім визирнуло сонце і сяяло, аж поки всі повернулися з кладовища. Жан Пелуейр чекає в труні на воскресіння; він лежить у сухому піску, що муміфікує й бальзамує трупи. Ноемі Пелуейр на три роки убралася в чорний креп. У глибокій жалобі вона стала буквально невидимою. В йходила лише на меси, і перш ніж перейти площу, переконувалась, що там ні душі. І навіть коли прийшла перша спека, її шию стискав комірець із білою торочкою. її критикували: мовляв, вона носить чорну сукню надто шовковисту, надто лискучу; тому жінка змінила її на іншу. Десь у той час пішли поголоски про навернення до віри молодого лікаря: його повсякдень бачили на месі. Він з'являвся там між двома візитами до хворих. Коли в священика питали, якої він думки про цю втішну для душпастиря подію, він тільки посміхався своїм без губим і ніби защитим ротом, але не казав ні слова. Певне, він уже втратив колишній авторитет і вміння переконувати людей, бо не зумів добитися, щоб пан Жером викреслив з свого заповіту статтю, за якою Ноемі не мала права одружитися вдруге. Такої ж невдачі зазнала його спроба умовити Ноемі не так суворо додержувати жалоби, це здалося йому перебільшенням. Пан Жером пишався, що в його роду вдови носять жалобу до кінця життя, а д'Артіайї виявили чимало запалу, переконуючи Ноемі, щоб вона не скидала свій саван. Ось чому в зимові ранки, коли церква така темна, молодий лікар не міг розгледіти вдови в її чорному сповитку, так само як вона не бачила свого чоловіка, зацементованого плитою, якої щодня торкалися її коліна. Лиш іноді йому щастило помітити сяйво личка, що пашіло молодістю, хоча вона пестилася, йдучи вранці на причастя, і жила як черниця. Другого дня після меси, в річницю смерті, коли все містечко дізналося, що Ноемі Пелуейр не скидає чорного серпанку, християнські почуття лікаря сплохували. Він занедбав не лише церкву, а й своїх хворих. До старого П'єшона дійшла чутка, що його молодий колега п'є, навіть ночами встає з ліжка, щоб вихилити чарку. Пан Жером ніколи ще не почувався так добре, і його невістка мала більше вільного часу; вона займалася маєтком, але сосни майже не вимагають догляду. Період її ревної, суцільної побожності був короткий, вона мало підкріплювала її читанням. Абстрактне мислення в неї не було розвинуте, і тому вона любила гртові формули. Оскільки в краю живиці майже нема злидарів, і крім того дуже скоро пощастило збирати раз на тиждень біля фісгармонії крикливе стадо дітей Марії, то що залишалося Ноемі, як не шукати поміркованої розваги в кухні. На третьому році своєї жалоби Ноемі погладшала, і лікар П'єшон мусив приписати їй годинну прогулянку щодня.
Якось по обіді, коли настали перші дні спеки, вона дійшла аж до ферми, званої Тартеум, і, геть зморена, нюхнула на горбок. Довкола неї в дроку гули
бджоли, а ґедзі, пласкі мухи, вилітаючи з вересу, жалили її ноги. Ноемі чула, як б'ється її ожиріле, як у всіх роздобрілих жінок, серце і думала лише про цей курний шлях, після свіжого порубу сосон його нещадно жарило сонце; повертаючись назад, їй доведеться пройти по ньому три кілометри. Вона відчувала, що ці незчисленні сосни з червоними клейкими надрізами, ці піски й вигорілі ланди навік її ув'язнили. І ця неосвічена немудра жінка почала розуміти, що в ній оселився той самий розлад, який мучив Жана Пелуейра: чи не ця спопеліла земля, не це пустельницьке життя змушували страдницю, що конала від спраги, зводити голову й тягнутися всім тілом до вічної прохолоди? Вона витирала носовичком із чорною торочкою вогкі руки і дивилася на свої запорошені черевички і на канаву, де молода папороть розчепірювала листя, як пальці. Та ось вона звела очі, і в обличчя їй війнув запах житнього хліба, що йшов від ферми, і раптом підхопилася, вся затрепетавши: перед будинком зупинилася двоколка, вона одразу її впізнала. Скільки ж разів закоханіше, ніж дивляться на зорі, дивилася вона з-за причинених віконниць, як сяють ці осі! Вона обтрусила пісок із сукні; на шляху торохтіли вози, закричала сойка. Ноемі стояла без руху, оточена роєм мух, очі втуплені в двері, які збирався відчинити той молодик. Ноемі чекала, чекала, розкривши рота й випнувши груди — покірна, віддана тваринка. Коли двері ферми відчинилися, вона проникла поглядом у сутінь, там виднілась якась постать; добре знайомий голос місцевою говіркою, радив великі дози йодної настоянки... Ось він вийшов: сонце заграло на кожному ґудзику його мисливської куртки; фермер тримав коня за вуздечку; він казав, що в цю пору буває найбільше пожеж: усе ще сухе, трава під деревами не зеленіє, і ланди вже не затоплені водою... Молодик підібрав віжки. Чому Ноемі задкує? Якась сила затримала її поривання до того, хто наближався, потягла назад. Вона вбігла в зарості дроку, вищі за неї; колючки дряпали їй руки. Зупинилась на хвилю, дослухаючись до торохтіння екіпажа на дорозі. Скоро він зник з очей.