Вона дійшла до лікаревого дому, де смерть уже зачинила всі віконниці. На порозі показався Жан Пелуейр: кліпав засліпленими очима, хоча того дня сонце не визирало з-за хмар, і не помітив своєї дружини. З землистим лицем, з відсутнім виглядом інстинктивно рушив до церкви; ввійшов досередини. Ноемі йшла за ним на відстані. її овіяв вогкий холод притвору, холод землі, свіжовикопаної могили, що стискає в своїх обіймах живі тіла в церквах, які час увігнав у землю, так що в них доводиться спускатися сходами. Ноемі знову почула той кашель, який розбудив її минулої ночі, але цього разу він одбивався луною об високе склепіння й розносився далі й далі.
XIV
Жан Пелуейр зажадав, щоб його койку перенесли в кімнату першого поверху, вікна якої виходили в сад. Коли він задихався, залізну койку посували на веранду, і звідти він спостерігав, як вітер то стягує, то розтягує небесну блакить між листям. Для нього дістали морозивницю, бо Жан крім сирого молока міг споживати лише трохи фруктового морозива. Батько ходив до нього, всміхався йому, але здалеку. Жан волів би лежати в темній кімнаті, щоб ніхто не бачив його агонію, але вирішив померти в саду — може тоді зараза не пристане до Ноемі. Від уколів морфію йому трохи легшало. Спокій! Спокій після цих страшних пообідніх годин при узголів'ї П'єшонового сина, який голосно оплакував усе, що назавжди покидає: гульливі вечори в Бордо, танцюльки в приміських кабаре під звуки піаноли, велосипедні пробіги, коли до худих волохатих литок липне порох і легені твої замало не розірвуться, а надто поцілунки дівчат. Казнави скрізь роздзвонили, що через скупість пана Жерома його син не може скористатися благодійністю теплішого клімату чи лікуванням у горах. Але Жан був не з тих людей, хто міг би померти поза домом, а крім того, лікар П'єшон твердив, що проти сухот нема нічого кращого, як ландський ліс: він навіть кімнату хворого заклечав сосновим гіллям, як на Зелене свято, і обставив ліжко горщиками, повними живицею. Коли він вичерпав усі свої засоби, то порекомендував свого молодого колегу, хоча вже було ясно, що Жан Пелуейр не винесе йоду в "масивних дозах". Ноемі зустрічала молодого хлопця зовсім байдуже, що не заважало їй помічати, як він блідне під її поглядом або коли їхні руки зіткнуться. При кожній зустрічі вона тішилася своєю твердою певністю, що для неї на світі нема нікого дорожчого за цього постільного хворого — її чоловіка. А може, ще й тому, що в тайниках серця відчувала, що той молодий самець піймався на гачок; а спокійна вона лише тому, що одного дня напевне витягне його на берег, живісінького й трепетного... Жан Пелуейр цілувати себе Ноемі забороняв, але дозволяв класти на своє чоло прохолодну долоню. Чи вірив він тепер, що вона його кохає? Так, він вірив і повторював: "Будь навік благословен, мій боже, за те, що перед смертю подарував мені жіночу любов..." І як колись на своїх самотніх прогулянках без кінця бубонів той самий вірш, так тепер, коли втомлювався перебирати чотки і Ноемі тримала його за руку, рахуючи пульс, повторював знову і знову впівголоса Полінин вигук: "Мій Поліевкт вже при смерті лежить"1,— і всміхався. Не тому, що почував себе мучеником. Про нього завжди казали: "Це бідолаха". І він ніколи не сумнівався в тому, що він бідолаха. Погляд назад, на сіру гладінь свого життя, тільки підтримував у ньому зневагу до себе. Яка вона нерухома! Але під цією нетечею грав таємний струмінь живої води, і оскільки він жив як мертвий, то вмирав тепер, ніби народжувався знову.
Одного вечора, коли священик з лікарем П'єшоном затрималися в сінях, Ноемі вийшла за ними й гостро зажадала пояснити причину їхньої мовчанки: чому вони не попередили її про Жанові щоденні чергування при ліжку сухотника? Лікар похнюпив голову й виправдався тим, що не знав, у якому стані Жан. Його милосердя не знає меж, чому ж тоді дивуватися самопожертві, яку виявляє він сам і якою користувався його син? Священик боронився енергійніше:* Жан Пелуейр просив про це мовчати; а таємниці своїх вірних духовний наставник повинен зберігати свято.
— Але ж це ви захотіли цієї фатальної поїздки до Парижа, ви, панотче.
— Хіба тільки я, Ноемі?
Вона сперлася на стіну й розколупувала пальцем тріщину в гіпсі, розмальованому під мармур. З кімнати було чути кашель. Зачовгали Кадеттині сабо. Священик додав:
— Спершу я молився, Ноемі, і тільки потім діяв. Треба любити несповідимі шляхи господні.
Він надів свою тілогрійку. Але в глибині душі його роздирали суперечливі почуття, і в безсонні години ночі він оплакував Жана Пелуейра, марно втішаючись тим, що хворий склав заповіт на користь Ноемі і що пан Жером має намір після смерті безталанного хлопця передати будинок і більшу частину свого майна молодій жінці — з умовою, що вона ніколи не вийде заміж. Священик, людина пунктуальна, але надтд схильна перейматися долею інших, питав поради в свого серця. Раніше він не сумнівався, що цей шлюб буде щасливий — і хіба тепер sub specie aeterni2 не дивно було, що він аж так удався? А чи сам він хоч щось виграв у цій справі? Як добрий пастир він тільки дбав про своє стадо. Судячи самого себе, священик щоразу давав собі розгрішення, проте суд, на який він позивав свою совість, починався знову і знову. Він боявся, що втратив здатність відрізняти несправедливість від справедливості, і вагався в оцінці своїх вчинків. Відчуваючи себе упокореним, він менше величався: не надівав на щоденну месу парадної сутани і відмовився від трикутного капелюха, що вирізняв його серед спів братів. Він поступово звільнився від дріб'язкового честолюбства. Без радості зустрів він новину, що єпископ надає йому право носити поверх стихаря коротку мантію з капюшоном, хоч він і не декан. Як можна надавати значення таким дрібницям йому, охоронцеві душ? Для нього в цей час найголовніше збагнути, яка його роль у цій трагедії: чи був він слухняним знаряддям божим, чи заступав він, убогий сільський священик, місце Абсолютної Істоти?
А тим часом щовечора двоколка везла підмерзлою дорогою молодого лікаря. Крізь тісно зсунуті верхів'я сосон та плетиво гілля сіялося місячне світло.