А неподалiк, на майданчику, зiбралося все наше товариство.
Бачите пузаня? Це Вiтько з першого пiд'їзду. В нього є величезний бульдог. Вiн хоч i товстий, а дуже хороший. Хто? Звичайно, Вiтько, а не бульдог!..
А той довготелесий, худенький — Сергiй, наш "голова"! Вiн завжди щось вигадує. Примiром, наловити двi тисячi горобцiв, зв'язати докупи й лiтати на них. Або збудувати машину, яка б усе на свiтi змiшувала. Ми поцiкавились — навiщо, — так Сергiй образився i три днi не розмовляв з нами... А на четвертий запропонував нам випити по три тисячi триста тридцять сiм склянок газованої води, щоб стати вiд газу легкими, як аеростати. Вiн усе розрахував, крiм одного — куди в нас влiзе стiльки води?.. А нинi Сергiй розмiрковує, скiльки потрiбно кротiв, щоб замiнити машини для риття метро. Уявляєте, красота яка?! Наказав кротам: "Рийте ось тут!" — i сиди собi посвистуй. А на зекономленi грошi, частину яких; звичайно, дадуть Сергiю, ми купимо справжню футбольну форму для кожного. Он як!..
А гляньте на того бiлявого, у в'язанiй шапочцi. Вiн на драбинi донизу головою висить! Точно, це мiй Славко. Ми з ним за одною партою сидимо.
Ну от, наче всi...
Ой нi, пробачте! Он, за гiркою, бачите — кiски стирчать? Помiтили? Це — наша Вiтуня! Ну й що, коли дiвча? Зате — яке! Таку пошукати... Ми всi горою за неї, бо вона серед нас найменша. Та й мами в неї нема. Кажуть, кудись поїхала. Ми-то знаємо, в чому рiч, але їй не кажемо: ще мала, не зрозумiє... Зате тато в неї — ого-го! Нас усiх запросто пiдняти може. А вмiє геть усе. Йому шпакiвню зробити чи велосипед полагодити — раз чхнути!
Отаке наше "товариство"! А коли хтось до Вiтунi не так, матиме справу з нами всiма. I, звичайно, з Вiтьковим бульдогом!
Я причепив об'яву й пiдiйшов до хлопцiв, яким досi нiчого не казав про граченя, бо не знав, як воно буде...
— Що ти ладнав там? — поцiкавився Сергiй.
— Об'яву... — сумно промовив я.
— "Мiняю книжки на хом'яка!" — засмiявся Вiтько. То вiн так жартував. Хлопцi завжди жартують з мене, бо знають, що я давно мрiю про когось живого.
— Майже вгадав! — вiдповiв я Вiтьковi. — Це об'ява про граченя.
— Просиш гракiв подiлитися хоч одненьким з тобою? — єхидно поспитав Вiтько, та побачив, що я навiть не посмiхнувся, i враз посерйознiшав: — Що там у тебе? Кажи!
Хлопцi посiдали круг мене, i я розповiв їм все-все...
— Ну й ну! — проказав Сергiй. — Треба щось придумати.
Вiн пiдвiвся й почав ходити майданчиком. По його обличчю можна було здогадатися, що вiн думає дуже старанно. Раптом вiн зупинився:
— Ось що! Ти, Юрко, йди додому i нiкуди не виходь. А ми гайнемо по квартирах. По-моєму, в нашому будинку нiколи гракiв не було, але треба перевiрити.
— Тримайся! — кинув Славко. — Гайда, хлопцi!
I вони гуртом помчали до першого парадного, а я поплентався додому — чекати: прийде хазяїн чи нi...
Вiзит незнайомця
— Нещасливi ми з тобою, — казав я граченятi, сидячи на своєму улюбленому мiсцi за кухонним столом, — зовсiм-зовсiм нещаснi. Чому ти не прилетiло до мене просто так? Невже треба було вiд когось тiкати?
Граченя, похнюплене й сумне, сидiло на плитi й косило на мене блискучим оком, нiби теж розумiло, в якiй ми скрутi.
— Тепер чекай невiдомо чого, — вiв я далi, — а менi на завтра вчити — ого-го! Ти посидь нищечком, а я-за уроки. Коли справа є, час iде швидко.
Я розклав на столi пiдручники й засiв за уроки. Граченя перестрибнуло на стiл, потiм — на моє плече, умостилося там i затихло.
Коли я скiнчив останню задачу, хтось подзвонив. Я рвучко пiдскочив, та за мить спинився.
"А може, не вiдчиняти? — майнула думка. — Може, вдати, що нiкого нема?"
— Кр-ри-а! Кр-ри-а! — заголосило раптом граченя, та так голосно, що за дверима точно почули.
— Ех ти! — кинув я граченятi й пiшов до дверей...
На порозi стояло... наше товариство!
— Ну як? — майже крикнув я.
— Люкс! — вiдповiв Сергiй, мов iнакше й не могло бути.
— Отже воно — м_о_є?! — не повiрив я.
— Не твоє, а н_а_ш_е! — виправив мене Вiтько. — Ми в_с_i хвилювалися.
Я нiчого не мав проти.
— Ну добре, наше, — погодився я.
— Давай показуй нашого, — скомандував Славко, — годi його ховати.
— Так, покажи, будь ласка, — попросила й Вiтуня. I я повiв усiх до кухнi...
— Ой, чорняве яке! — зрадiла Вiтуня, коли побачила граченя. — А гарненьке ж! Цiп-цiп-цiп! — простягла вона долоньку до граченяти, що сидiло на карнизi й позирало з острахом на багатоголосе товариство.
У вiдповiдь ми так зареготали, що в шафi задзеленчав посуд. А граченя так i пурхнуло до своєї рятiвної коробки.
— Ач, яке спритне! — оцiнив Славко його карколомний стрибок.
— О, дає! — захоплено вигукнув Вiтько.
А ми засмiялися ще дужче, бо не зрозумiли, чи це вiн про стрибок граченяти, чи про Вiтунiне "цiп-цiп".
— Годi вам! — припинив нашi веселощi Сергiй. — Птаха лякаєте... А ти не слухай, Вiтуню, вони й самi не знають, як його кликати. Навiть вiн! — i Сергiй показав на мене.
Вiн мав рацiю: я таки не знав.
— А я знаю! — похвалився Вiтько. — Його треба кликати на iм'я.
— Молодець, хлопчику! На цукерку, — пожартував Сергiй. — Тiльки в нього, здається, нема iменi...
I знов Сергiй не помилився, бо я досi не здогадався назвати граченя, хоч i знав, що без iменi — не життя. Справдi, як його кликати: "Гей, ти! Ходи сюди!"? Ну й ну...
Оскiльки я мовчав, хлопцi зрозумiли: Сергiй мав рацiю.
— А давайте, — зрадiла Вiтуня, — зараз же дамо йому iм'я!
Це нам сподобалось. Ми трохи погаласували й домовились: напишемо на папiрцях iмена для граченяти, а Вiтуня тягнутиме. Що витягне — те й буде.
Я принiс олiвцi й папiр — i почалося...
Славко сiв на пiдвiконня, втупив очi в стелю й зашепотiв щось нечутне.
Сергiй походжав iз кутка в куток, i його обличчя було рiшучим i суворим.
Вiтуня одчайдушне смоктала за столом свого олiвця, наче хотiла щось висмоктати з нього.
Лиш Вiтько настрочив одразу та вкинув папiрця в каструлю.
Я участi в конкурсi не брав, бо згоден був на все — аби граченя лишалось моїм! Та й до вигадки я не дуже...
Нарештi всi повкидали папiрцi в каструлю. Я перемiшав їх, i Вiтуня потягла.
— "Бу-це-фал"! — здивовано прочитала вона.
— Що, що?! — перепитав Сергiй.