— Тепер мені все зрозуміло... — сказав глухо, з болем. — Але досить спогадів. Я чую, хтось сюди іде. Це, напевно, посланець від Гаміда... Що ж робити з вами?
За дверима почувся шум голосів: "Де ж бюлюк-баша? Де Сафар-бей?"
Арсен розчинив двері. В залі товпилося кілька яничарів. Побачивши агу, вони радісно вклонилися, загелготали:
— Слава аллаху, перемога! Нас прислав Гамід-бей!
— Взято в полон кілька десятків гайдуківі
— Багатьох порубано!
Сафар-бей підняв руку. Галас стих.
— А де ж сам Гамід-ага?
— Він не зможе прибути. Поранений. Його повезли до Сливена...
— Умгу. — Сафар-бей замислився. — Гаразд. Ідіть!.. Або ні, чекайте! Візьміть оцього гайдука в яничарському одязі! — Він показав на Арсена. — Але обережно: у нього зброя!
Яничари вмить оточили козака, схопили за руки.
— Сафар-бею, це ж підло! — вигукнув вражений Арсен. Ага не відповів на його слова.
— Відведіть його до полонених! Посильте варту! Я незабаром прийду...
Арсеїіа вивели. Сафар-бей залишився наодинці з батьками. Ті пригнічено мовчали.
— Ну от, — промовив тихо, — ми самі, і можемо тепер поговорити відверто... Напевно, я повинен вам вірити, що я ваш син. Але мушу вас розчарувати: особливої радості від цього не відчуваю...
Все життя я розшукував своїх рідних, хотів зустрітися з ними. Та, мабуть, я дуже прогнівив аллаха, що він посміявся з мене! Хіба ж це не глум — бути сином гайдуцького воєводиі
— Ненко!— вигукнув Младен. — Опам'ятайся! Гайдуки — такі ж вояки, як і ти, але вони борються за волю свого народу, а ти пригнічуєш його! Це не твоя вина, звичайно! Тебе насильно потурчили, зробили яничаром...
— Я дякую за це аллахові! — гордовито перебив його Сафар-бей. — І горджуся тим, що я яничарський чорбаджіяі Така честь випадає не кожному!
Воєвода замовк і з жалем похитав головою. Бліда, мов полотно, Анка простягла до сина руки:
— Ненко! Синку! Невже ми вдруге втратимо тебе?
— Краще б ви не знаходили менеї Ці слова хльоснули матір, мов батіг. Руки опустились, і вона враз зів'яла, знітилася. В очах заблищали сльози.
— Нелюд! — тихе слово впало, мов камінь. Сафар-бей стрепенувся:
— Ні, я не нелюд! І щоб довести це, я врятую вам життя. Хоча мені це, мабуть, дорого обійдеться... Звідси є потайний вихід? Батьки мовчали.
— Мусить бути. В подібних місцях завжди роблять потайний хід на випадок облоги.
— Ми вийдемо звідси тільки тоді, коли з нами вийде і козак Звенигора, — сказав воєвода.
— Він не вийде разом з вамиї — рішуче відповів Сафар-бей. — Він мені потрібен. Але я обіцяю і йому зберегти життя! Де хід?
Воєвода відтягнув ліжко, підняв за кільце дерев'яну ляду. Внизу зяяв чорний отвір.
Сафар-бей сумно посміхнувся:
— Лізьте!
Анка спустилася першою. За нею поспішив Младен. Уже стоячи на східцях, так що над підлогою здіймалась тільки його голова, він глянув на Сафар-бея якимось затуманеним через сльозу поглядом, схопив агу за коліна і притисся до них щокою.
— Прости мені, сину, що не догледів тебе і ЗлаткуІ Я сам винен, що втратив вас. Сам... Бо не розгадав до кінця підступного задуму собаки Гаміда... Прощай!
Він швидко зник у темряві.
Сафар-бей довго стояв над лазом. Потім мовчки нагнувся, насунув ляду і поставив на місце ліжко. З болючим стогоном, схожим на ридання, опустився на нього і схилив голову на бильце.
"О аллах! — простогнав глухо. — За віщо ти покарав мене сьогодні? Навіщо розбив моє серце і поселив у ньому змію терзань, болю і сумнівів?.. Чим завинив я перед тобою, о всемогутній, що ти відібрав у мене чисте сумління і душевну рівновагу?.. Я відчуваю, як пекельний вогонь пожирає мою душу і палить нутрощі!.. Аллах екбер, я намагаюся бути твердим і холодним, мов камінь, — тому й відштовхнув од себе людей, які щиро хотіли прийняти мене в свої серця... Прости мене, о аллах, — я все це роблю в ім'я твоєї могутності і слави!.. Я — твій раб, я — твій син. Навчи мене, як стати мудрим, і захисти від підступних зазіхань шайтана на мою душу!"
Він бився головою об тверде бильце тисового ліжка, піднімав до неба руки і гаряче шепотів молитви й прокльони. А в його збудженій, завихреній, збентеженій душі нуртували незнані досі почуття і думки...
Він пригадував, як глухими темними ночами думав про те, що і в нього, одинокого, безрідного яничара, десь, можливо, є мати, батько, родина, що, може, одного дня він зустріне їх...
І от зустрів... Та радості не відчув од цієї зустрічі. Лише біль і муку!.. Хіба міг він отак зразу прихилитися серцем до тих, кого довгі роки вважав своїми найлютішими ворогами?
А Гамід?..
Він здригнувся, згадавши товстого спагію, якого все життя, відколи пам'ятає себе, мав за старшого друга, майже за родича... "О Гамід! — скрикнув люто. — Ти не людина — гадина! Шайтані З тобою ще буде у мене крута розмова!.. У-у!"
Згадка про Адіке холодним ятаганом пронизала йому серце. Він розумів, що, втративши її як кохану, знайшов як сестру, але не знав, чи радіти йому з цього. Все переплуталося в його розпаленій уяві: "Адіке... Златка... Сестра... О аллах! Спасибі тобі хоча б за те, що не дав мені побратися з сестрою!.."
Пригадав, що служба в єні чері — новому війську, тобто яничарському корпусі — не принесла йому багатства, а тільки сумнівну славу вбивці...
"Але ж я все робив для прославлення і зміцнення влади сонце-ликого султана, — виправдовувався перед самим собою. — В ім'я пророка! В ім'я могутності Османської імперії... Чи, може, й тут я помилявся, о аллах?"
Подумав і про Звенигору...
Яка примхлива доля звела його з тим невільником? Коли б не він, все, може, було б якось інакше...
Інакше?
Але як? Забив би воєводу, Анку віддав би бейлер-беєві на тортури? А зі Златкою одружився б?
Він здригнувся. Ні, добре, що аллах не допустив до цього!.. І зразу подумав, чи правильно вчинив, затримавши козака-уруса. Це був хвилевий порив — звести Гаміда з його колишнім невільником. Подивитися, як Гамід буде викручуватись, справдовуватись. І що скаже, коли побачить свого колишнього раба в ролі свідка на справедливому суді над собою? А може, краще було б відпустити козака?.. Так, треба відпустити! З Гамідом він поговорить сам, без свідків!
Різні думки тіснилися в Сафар-беєвій голові, виштовхуючи одна одну. І від жодної не знаходив розради, тільки біль, душевні муки... Одно знав напевне: ніколи не зможе признати батьками Младена й Анку!.. Ні, ні!.. Це було б жахливо!.. Пропало б усе, в що він вірив, і за що боровся... Розумом сприймав, як незаперечну істину, — всі докази наявні, а серцем не міг сприйняти. Не міг примиритися з тим, що він, Сафар-бей, — син гяура Младена, ватажка мерзенних гайдуків!