— Тримайтесь, браття!
Яничари завили від радості. Сафар-бей рубонув по руці якогось гайдука і вискочив на загату, захаращену тілами убитих та поранених.
Гайдуки падали один за одним, але не відступали. Ось їх залишилось тільки п'ятеро. Проти кожного билося по двое і троє ворогів. Решта яничарів розтягали загату, щоб зайти гайдукам у тил. З гуркотом покотилися бочки, розсунулися колоди.
Яничари заверещали, кинулись до Анки.
Дружина воєводи підняла меч, поволі пішла їм назустріч.
— Да живея Болгарія! — вигукнула голосно.
Попри свої сорок п'ять років і тяготи гайдуцтва, вона була струнка, підтягнута, красива. "Наша мати", — так звали її гайдуки і вкладали в ці слова всю свою сувору і ніжну любов.
Яничари перезирнулись. Хто знає, чи пам'ятали вони наказ Са-фар-бея взяти жінку живцем? Анка ж сміливо йшла їм назустріч, гордо піднявши голову.
Раптом її заступив Стоян.
— Другарі, до мене! — вигукнув розпачливо, розуміючи, що сам недовго зможе протриматись. — На поміч!
Вдруге пальнув єдиноріг. На цей раз гармаш повернув її жерлом на подвір'я, і кам'яне ядро зі свистом врізалось у гущу яничарів. Кинувши непотрібну тепер гармату, старий Драгомир плигнув зі стіни і, стрясаючи над головою боздуганом, ринувся вперед:
— Тримайся, Стояне! Іду!
Він підбіг вчасно: над молодим гайдуком заблискотіли яничарські шаблі. Драгомир збив одного нападника з ніг. Другий позадкував сам. Підбадьорений допомогою, Стоян насів на нього і прикінчив влучним ударом шаблі.
Та сили були нерівні. Впали останні захисники, що відстоювали зроблену нашвидкуруч загату. Один Павелчо, заюшений кров'ю, з перерубаною рукою, ще сяк-так відбивався.
— Арканьте їх! Беріть живцем! — наказав Сафар-бей. ГІавелча збили з ніг, схопили. Над Анкою, Стояном і Драго-миром прошуміли тонкі довгі аркани з намиленими, щоб олиска-вично затягувалися, зашморгами. Анка встигла один шреруба-ти, але другий обкрутився навколо Ті тіла, і жінка шіала.
Стоян і Драгомир не давали заарканити себе. Стали спина до сііини і шаблями рубали вірьовки. Бачачи, що в ній вже не допоможуть, почали поволі відходити до воріт. Яничари юрмою переслідували їх.
За стінами почулися крики, тупіт ніг. Підмога! Гайдуки подвоїли зусилля. Стоян, який стояв обличчям до брами, зробивши могутній випад, прорвав кільце ворогів, метнувся в підворіття і ефесом шаблі вибив засув. Під натиском багатьох тіл брама широко розчинилася. В замок влетіло кілька десятків гайдуків на чолі з воєводою.
Те, що вони побачили на подвір'ї, вразило їх, мов громом. Довкола — самі яничари. Лунає багатоголосе "алла". В першу хвилину навіть воєвода розгубився, зблід. Врятувати стан майже неможливо. А де ж Анка? Що з нею?
Ніби відповідаючи на його думки, Стоян вигукнув:
— Вона там! її схопили!
В ту ж мить він схитнувся: стріла вп'ялася йому в плече. Хлопець вирвав древко, відкинув убік.
— Нічого! Це пройде! — прошепотів. — Рятуйте майку Анку!
Ці слова вивели воєводу з остовпіння. Він окинув оком поле бою: ворог, вражений появою свіжих сил, перешиковував ряди. Воєвода правою рукою вихопив шаблю, а лівою з-за пояса — пістоль і перший кинувся вперед. За ним помчали гайдуки.
Бій закипів з новою силою. Хоча гайдуків було набагато менше, завдяки тісноті, вони билися майже один на один — з однаковою кількістю ворогів. Тільки на місце загиблого яничара зразу ж ставав інший, а замість убитого чи смертельно пораненого гайдука, — легко поранені продовжували битись, — не ставав ніхто. Повстанці подвоювали і потроювали свої зусилля, щоб замінити тих, що вибули.
Б'ючись із якимось яничаром, воєвода Младен раптом побачив дружину. Біля входу в будинок два вороги заломлювали їй за спину руки, а третій в'язав вірьовкою. Одежа порвана, чорне, пишне, з проблисками сивини волосся розсипалося по плечах.
— Анко-о!
Жінка стрепенулася. Розпачливий крик вирвався з її грудей:
— Младене!
Їй затулили рота, потягли за ріг будинку.
Воєвода розрядка у груди супротивникові пістоль, хоча тримав його на крайній випадок, і, переплигнувши через ворожий труп, кинувся слідом. Цс були нерозважливо, бо за ним встиг іфоско-чит;і один Стоян, який, перев'язавши рану, вступив у бій. Решта ж гайдуків лишилася поза строєм яничарів, котрі зразу ж зімкнули розірваний ряд.
Сафар-бей, почувши вигук Анки, зрозумів, що то воєвода. Лиховісна посмішка скривила його красиві губи.
— А-а, попався, гірський беркуте! — прошепотів сам до себе. — Ну, тепер не виприснеш! — Він сплигнув з колоди, на якій стояв, керуючи боєм, різким окриком підкликав до себе десяток яничарів. — Ви бачите того гайдука. В чорному чепкені? То сам воєвода Младен!.. Заходьте йому в тил!
Сафар-бей перетнув шлях воєводі і схрестив з ним шаблю. Дзвякнув метал об метал. У воєводи міцно стулені губи, бліде чоло зрошене потом. Сафар-бей зловтішно шкірить рівні зуби. Він бачить, як яничари з тилу обходять воєводу і його пораненого напарника. Тому й не дуже квапиться нападати, а поволі відступає, заманюючи воєводу в глибину двору.
Воєвода збагнув, що перед ним не звичайний яничар.
— Тримайся, ага! Зараз ти зустрінешся зі своїм аллахом, ага...
— Сафар-бей, якщо тобі так хочеться знати моє ім'я, гайдуцький собако! — криво посміхаючись й ухиляючись од випаду воєводи, злісно кинув Сафар-бей.
— А-а, Сафар-бейі Убивця болгарських жінок і дітей! Ну що ж, тим більше в мене бажання проткнути твою горлянку!
Воєвода ніби враз подужчав. Його удари набули могутньої сили і влучності. Сафар-бей перестав посміхатись. Ледве стримував навальний натиск супротивника. Балканський шайтан! Його нелегко буде взяти живим. А жаль! Як би зросла слава Сафар-бея, коли б закувати цього гяура в кайдани і на цепу провести через усю Болгарію аж до столиці!
Та прикінчити воєводу виявилось не так просто. Після влучних, спритних ударів у Сафар-бея у кількох місцях розпанаханий одяг, а з лівої руки капає кров. З тилу воєводу захищав Стоян.
Тим часом гамір бою стихав. Упали один по одному всі гайдуки, що прибули з воєводою. Яничари витирали закривавлену зброю, перев'язували рани і... з цікавістю спостерігали двобій свого ватажка з гайдуцьким воєводою.