— Ба, ба, ба! — раптом прогув Метелиця. — Чи ти часом, брате, не Данило Сом?
У кобзаря по обличчю промайнула якась неясна тінь, ніби він силкувався пригадати, де чув цей голос. Зморшкуваті руки тремтіли, м'яли шапку.
Над майданом запала тиша.
— Побий мене грім, не впізнає, старий хрін! — Метелиця ударив кобзаря рукою по плечу. — Метелиці не впізнає! Та чи видано таке? Мабуть, добре ж, братику, забили тобі баки прокляті нехристи!
— Метелиця! — Кобзар широко розкинув руки. — Корнію! Побратиме дорогий! Який я щасливий, що першим зустрів тебе!
Вони обнялися.
А збоку вже тиснулись інші старі козаки. Сом з одних обіймів переходив до інших. Виявилося, що багато хто пам'ятає його
— Ну, як же ти!
— Звідки? Розповідай, Даниле!..
— Ти наче з того світу з'явився!..
— Стривайте, братове, — промовив Сом. — Усе розповім. Тільки пізніше трохи. А зараз проведіть мене до кошового... Маю до нього пильну і наглу справу.
— Іди, йди, Даниле, та повертайся скоріше, поки в бочці ще є, а то осушимо без тебе! — зареготав Метелиця і наказав Товкачеві: — Проведи старого до Сіркаї
Товкач узяв кобзаря за рукав, повів через майдан до великого будинку з широким фарбованим ганком і високими вікнами з різноколірними шибками.
Тепер погляди козаків звернулися на кобзаревого поводиря. Яцько стояв збоку, не дуже прислухаючись до розмови. Він із захопленням розглядав Січ.
То це, виходить, запорожці! Аж дивно, як вони схожі на хлопів із його рідної Смеречівки, звідки він утік ще в кінці літа. Такі ж огрубілі від роботи руки та обвітрені, видублені дощами і сонцем лиця. В більшості — поношені, латані свитки, кожухи, стоптані чоботи і полотняні штани. Лише дехто одягнутий у дорогий панський кунтуш чи новий кожух до станка...
Але й відрізняються від смеречівських хлопів. У запорожців — сміливі, гордовиті погляди, яких Яцько ніколи не бачив у своїх односельчан. У кожного — шабля при боці, пістоль або й два за поясом. А на головах — овечі, лисячі або заячі шапки... Ні, зовсім не те, що на його рідній гуцульщині!
Потім він ковзнув поглядом по довгих присадкуватих хатах-куренях, що причілками майже впритул упирались у фортечні стіни. Очеретяні стріхи припорошені дрібним сніжком. Попід ними — тьмяніють вузькі, мов бійниці, віконця. Будинки військової канцелярії і кошової старшини вищі, кращі, криті гонтою . На протилежному боці майдану красується фарбованими стінами і золоченими банями січова церква.
Побачивши, що козаки звернули на нього увагу, хлопець скинув шапку, вклонився і проказав хрипко:
— Добридень, панове козаки!
— Здоров, парубче! — відповів за всіх Метелиця. — От тільки не називай нас так... Бо які ми пани? Голодранці... А пани — там! — кивнув на будинки січових старшин. — Зрозумів?
— Зрозумів.
— Правда, й з нашого брата дехто преться в пани. Та то вже не твого розуму діло... А тепер розповідай — звідки сам? Де зустрівся з Сомом?
— Та це я розповім... Потім... А попереду хотів би знати, як мені знайти Арсена Звенигору. Козаки здивовано перезирнулися.
— О, у Звенигори родич об'явився! А ти його хіба не знаєш, хлопче, нашого Звенигори? Він тут, між нами...
— Ні, не знаю... Маю тільки щось йому передати... Арсен виступив наперед. Подряпину на руці він уже встиг залити горілкою і притрусити порохом. Поверх малинового жупана на ньому наопашки був накинутий кожух, помережений красивим шитвом. Але і жупан, і кожух у багатьох місцях полатані, мабуть, не в одного хазяїна побували, поки, нарешті, потрапили до козака.
— Що ж ти маєш передати мені, хлопче? — спитав він стривожено.
— Яз Дубової Балки, я...
— Ти з Дубової Балки? — аж кинувся козак. Серце у нього тьохнуло: там, на березі Сули, ось уже третій рік жили його рідні — мати, сестра, дідусь...
— Що ж з ними трапилось? Якесь нещастя? — Він схопив хлопця за плече. — Мої щось передавали тобою? Кажи швидше!
— Мати ваша захворіли. Передавали, щоб ви прибули...
— Мати! Що з нею? Ти бачив її?
— Ні, не бачив. Сестра ваша переказувала, коли ми з дідом Сомом ночували у них.
— То ти сам не з Дубової Балки?
— Ні, вуйку, я з Карпат... Коли знаєте — із Смеречівки. Утік від пана Верещаки... Не чули?.. Лютий, гаспид!.. З бідного хлопа збиткується, як з бидла!.. А ниньки мам надію козакувати, якщо приймете...
Але Арсен вже не слухав хлопця. На обличчя йому впала раптова зажура, а потемнілі сірі очі пойнялися смутком. Думкою сягнув аж у Дубову Балку. Заглянув у маленьку хатину під гаєм, схилився над берестовим ліжком, яке сам змайстрував, до узголів'я матері... Намагався уявити, яка вона тепер... Бліда, мабуть, з дрібненькими зморшками під очима, густе волосся рано вкрилося білою памороззю. Яка хворість причепилася до неї? Чи туга за чоловіком, Арсеновим батьком, зв'ялила її серце? Чи застане її живу? Коли б мав коня — десь за три-чотири дні доскакав би!
— Омельку, я тут залишаю дещицю з майна, — звернувся він до корчмаря, що саме заходився частувати козаків. — Чи не дав би ти мені коня під заставу?
— Ти хочеш їхати додому? — спитав Сікач, який чув розмову Звенигори з хлопцем.
— Так. Провідаю стареньку... Ось Омелько дасть мені коня...
— А якщо ти заженеш його? — примружився корчмар.
— То заплачу. Напевно, даси таку шкапину, ща сором сідати на неї, а здереш, як за батька.
— Чого ж! Дам коня доброго! Але за кожний тиждень заплатиш. мені по чвірці злотих. Згода?
Це, звичайно, було дорого. Але Арсен погодився. Не брьохати ж пішки по бездоріжжю, коли вранці випадає сніжок або іній, а вдень тане, і степ стає сивий від роси.
— Зайдеш до мене на хутір — скажеш жінці, щоб дала Гнідого. Вона знає. А сідло — в комірчині, — пояснював Омелько, радіючи нежданому заробіткові.
— Гаразд, дякую, — кивнув Арсен і вклонився товариству: — Бувайте здорові, друзії Не згадуйте лихомі До зустрічі!
Він повертався на всі боки і відвішував поклони захмелілим козакам. Дженджуристий Сікач, побачивши латки на кожусі і жупані товариша, вигукнув:
— Стривай, Арсене! Скидай ік лихій мамі свою лахманину! Негоже козакові їхати з Січі обірванцем! Та хіба кошове товариство не в змозі спорядити тебе краще? Ось на лишень!
Він швидко скинув з себе гарного синього жупана з угорського сукна і сиву смушеву шапку-бирку.