Старий вийшов наперед і зазирнув йому в обличчя. Хотів щось спитати, але раптом махнув висохлою рукою і хутко ступив уперед.
Оврул подивився туди, куди тяглась рука жерця. На дерев'яному футлярі мумії він побачив надряпану закарлючку. Старий обмацав футляр, знайшов засувки і почав знімати віко. Оврул поспішив на допомогу. Його зупинили старі. Вони взялися до діла. Тепер він стежив за кожним їхнім рухом.
Ось вони обережно зняли дерев'яну покришку.
Мумія з маскою жінки. Обережно розвернули перший шар бинтів, зняли маску, і виявилось, що під нею зовсім не те обличчя. Замість жіночого, Оврул побачив чоловіче обличчя, похмуре, міцне, пооране глибокими зморшками, але, у всякому разі, аж ніяк не старече.
І тут Оврула затрясло від страху — він впізнав риси діда теперішнього фараона, тільки ще більш похмурі. Працюючи і навчаючись у майстерні славетного художника Нехбеса, він добре запам'ятав всі лиця фараонів, аж до п'ятого покоління династії.
Один з жерців раптом відхилився набік і ніби тихо зойкнув. Оврул подумав, що він зомліває від задухи, але жрець просто нахилився і витягав із оберемка списів довге древко лука. Значить, це лук знаменитого стрільця, засновника династії. Тільки він один міг натягти тятиву цього лука. Але тепер цей лук тільки свята річ.
Старший жрець покликав Оврула, щоб той брався до дерев'яного футляра з мумією. Оврул похитав головою.
— Неси нагору, я тобі наказую! — просичав старий, і з його очей наче спала стареча полуда, що аж іскрилася якоюсь нечуваною завзятістю.
— Скриня не пролізе на зворотах. І тіло в бинтах теж не пройде. Мумія не згинається.
— Тоді відійди,— старий показав у кут і схилився, про щось радячись із спільниками.
"От тепер би їх усіх!.. Крику нагорі не почують. Але там їх двоє... Ну і тих якщо я порішу, то так тихо не обійдеться... Та навряд чи зможу подолати... Вони нагорі, на свіжому повітрі. А я отут борсаюсь у задусі. Навіть світильники тут погано горять..."
І Оврул став чекати свого часу. Його час настав через кілька днів, уже в пустелі. А тепер жерці розділили тіло мумії на частини і винесли нагору. Один з воїнів шакала (а ті двоє були воїни шакала) поцікавився, що у мішку несе Оврул, і помацав. Цього було досить, щоб на світанку він помер. Воїн поводив себе зовсім нормально, цей могутній бігун і борець таємної гвардії. І коли один з жерців дав йому пучок тростин перев'язати линвою, той раптом задерев'янів, якось закляк. Обличчя його зробилося сірою маскою, тростини випали з рук, і він поволі опустився на коліна. Щелепа відпала, рот розкрився, слина лилася на груди. Очі просто кричали відчайдушно, несамовито: "Я хочу жити". Але ось голова його впала на груди, а далі й сам він завалився набік. Його товариш кинувся до нього, та воїна покликав жрець.
— Допоможи нам підтягти човна. А тепер іди і чатуй. Та будь пильний. Зайвим не цікався. Бачиш, твій друг забагато хотів знати.
Воїн тремтячою рукою взяв свій короткий спис та метальні палиці з гострими кінцями і зашелестів у високих заростях.
Жерці шепотіли молитви і пакували розчленоване тіло мумії у зручні торби. Вона була ще не стара, і кінцівки добре згинались у суглобах.
Ношу розподілили так: старшому жерцеві голову, другому руки, третьому ноги, тулуб Оврулу, а четвертий жрець ніс лука. Увечері ми випливли з заростей папірусу і вийшли під західним берегом за течією. Під ранок причалили до пристані одного з невеличких храмів, що їх так багато на обох берегах ріки. Молодий воїн був з нами. Вій все ще не міг отямитись від смерті свого товариша. А я знав, що його також уб'ють чи ножем, чи отрутою, чи заговором. Я й про таке чув. Єгипетські жерці найхитріші та наймудріші в світі.
У храмі ми перепочили день. Підлікували свої рани, що заподіяли собі в кам'яній норі, відіспались. Четвертий старець, найменший та найхирявіший, він не відпочивав — все щось порпався зі славетним луком. Змазував його олією, перевивав новим сухожиллям. Нарешті дав мені, щоб я його напнув. Я відмовився — лук Благого Бога, найкращого стрільця, мені, чужинцеві, і не марилося напнути. Та він наполягав. Я взяв очеретяну стрілу і наклав на тятиву. Обережно натяг. І лук почав — о диво! — напинатись. Зігнувся він геть дугою. Я відпустив. Тятива дзизнула, а стріла із свистом понеслася вдалечінь. Лук, як і все в цій країні, був із секретом. У руках необізнаної людини він не міг і трохи зігнутись, але якщо володар натискав на одне місце, пластинки переміщувалися, лук згинався і посилав стрілу з надзвичайною силою. Але справа не в лукові, а в мумії.
Я був упевнений, що її понесуть кудись у схованку в пустелю. Недарма ж старий жрець зі мною говорив про Сфінкса. Лук і повний сагайдак стріл вони віддали мені. Значить так — або я буду справді візиром і керуватиму воїнами, або мене готують в жертву великій таємниці, ще більшій, ніж та, про яку я здогадався.
Наступного дня ми вирушили в пустелю. З нами йшло три воїни прикордонної сторожі — чорні люди з далекої країни Пунт. Троє жерців, три храмових воїни і я. Той воїн, що був з нами в Місті Мертвих, заслаб і лишився в храмі. Його трясла лихоманка, він все відкривав вуста і нікого не міг сказати. Я знав — він сконає до нашого повернення з пустелі. Та й чи повернемося ми всі з пустелі? Жерці й воїни шакала напевно. А я і троє чорних?..
І ось почалась подорож. Ми йшли з головним трохи попереду.
— Ти, певно, хотів би знати, чому ми тебе обрали і чого ми від тебе хочемо? — спитав він мене.
Я мовчав. Так мене навчив славетний Нехбес.
— Всі люди,— вів далі він,— хотять знати, чого від них хочуть або що з ними буде. Навіть найдурніший прагне знати побільше таємниць. Розумні хочуть узнати навіть таємницю самого життя. Бо таємниця життя має силу і над долею людей, і Благих Богів, і Небесних Богів. Людина прагне взнати таємницю життя — що воно таке життя уповні? І за цим слідкує Сфінкс. Він головний наглядач у житті. І коли людина взнає таємницю життя — тоді засміється Сфінкс. Бо людина все взнає. А як засміється Сфінкс, скінчиться час життя і настане час смерті. Бо тоді людині ні для чого буде життя — вона все знатиме. Тому що немає таємниці — немає мети. Немає мети — нема руху. Нема руху — нема життя. А ти мовчиш і не питаєш? Значить, тобі ще не кортить побачити посмішку Сфінкса? Ти чужинець, але розумніший за тих моїх воїнів. Тому вони мертві, а ти живеш. Ти будеш начальником бойових загонів усіх чужинців, що прийшли до нас з моря, їх тепер повно у нашій країні... Не заперечуй! Ти їх поведеш за новим Благим Богом у бій. Бо ти знаєш їх мову і звичаї. їхньому ватагові ми не віримо. Нашому — вони не віритимуть. Коли переможе новий Володар Палацу, ти попливеш на північ до Зеленого моря, рушиш до свого берега.