Оврул хоч і не такий старий та вчений, як ці страшні й могутні мудреці, але він теж мав добрий досвід з свого життя бурхливого. Молодшого вони можуть перехитрити, але ніколи не переб'ють силу молодості своєю силою. І ось тут він і візьме верх. Бо ж тільки божевільний може в чужій країні змагатись за владу для когось. Хіба це не божевілля?! Отож Оврул, хоч і подіяло на нього зілля, голови не втратив.
Два дні без зупинок на замінних віслюках він із жерцями добирався до Міста Мертвих. Час від часу старі підкріпляли свої сили пивом, настояним на траві. Але Оврул цього не робив. Він робив вигляд, що теж п'є — навіть два рази удавав, що захлинувся, п'ючи пиво з бурдюка. Знав, що цей гіркий настій йому буде потрібен потім. З уривків речень, з окремих слів Оврул зрозумів, що той молодий довгоголовий жрець, якого вбили каменярі-злодії, був головною надією оцих старих. Часом старість справді божевільна, коли віддає перевагу якомусь молодому, який зовсім і не вартий надії. Що й говорити, всякому було видно, що сил у нього замало. А вони самі вже, певно, й перестали розумітись на силі. Бо для них тільки таємні знання — то сила. Але напруга звичайної дії теж велика сила. Особливо, коли дія та своєчасна.
І знов, як і тоді, коли вони разом з каменярами проламували хід у гробницю, Оврул поплив на папірусовому човні до Міста Мертвих. Тільки не треба було вивтрачати час, щоб узнати пароль в охорони Міста Мертвих. Бо в човні разом з Оврулом лежали ці чотири живі мумії, які самі заздалегідь готували всі паролі для охорони гробниць.
Оврула не покидало відчуття божевілля, що йшло від старих. В місті, охороною якого вони теж займаються, він покаже їм злодійський хід в гробницю! Вони впевнені, що він знає, де там стоїть їхній Благий Бог. Нехай так! А там він з ними впорається. Тим паче, що пароль він знає, отже, пройде спокійно через всі чати.
Ніч сліпа й задушна. Співає, наче перетягнута струна, перегріте за день каміння. Оврул підвів човна до берега. Човен наче спотикнувся, трохи повернувся за течією і виповз на каміння. Старці вийшли слідом за ним на берег. Оврул напружився і, ковзаючись від незвички в шкіряних сандаліях, витяг папірусового човна.
Тепер треба наблизитись до скель. Зняли сандалії і намастили ноги мастю, що відлякує змій. По ковткові гіркого трав'яного настою. Вартові першої залоги кричали один одному: "Не спи і чатуй!.." Вони пройшли, пригнувшись до самого гарячого каміння, перший ланцюг охорони.
І здалось Оврулові, що вже не вп'ятьох вони йдуть, а ще двоє людей нечутно за ними ступають. Наче чулось приглушене дихання. І не старече, а молоде дихання, яке бував в добре вишколених воїнів та борців.
Коли почали підійматись угору вузенькою стежкою, він таки впевнився — приєдналось двоє. І при звороті розглядів дві зграбні тіні позаду жерців. "А що, коли ці божевільні не почули цих двох?! І якщо це не їх помічники?"
Оврул спинився і схопив за руку старшого. Зашепотів йому на вухо, як і сон не нашепче обережно: "Позаду двоє воїнів".
Старий тихо торкнувся його плеча і мовив: "Знаю, знаю", і тоді підштовхнув Оврула, щоб той продовжував свій шлях.
Нарешті і майданчик над глибоким урвищем. Одна за одною з'являлись тіні, сідали навпочіпки. Точнісінько так, як тоді, в ніч пограбування, сиділи тут каменярі і чекали на Оврула та Апі.
Він заходився шукати отвір. Вони його тоді завалили камінням, коли пограбували саркофаг царівни. Знайшов. Але кам'яні уламки чималі — одному важко їх витягати з отвору.
І тут в темряві він відчув два свіжих дихання. Дві пари дужих рук підхопили камінь і відтягли набік. Потім ще й ще. Отвір у цю дірку, мовби в лисячу нору, було розчищено.
Оврул поліз у нору. Важкий дух забивав легені, серце аж розривалося від нестачі повітря.
Довгий-довгий шлях навколішки. Гостре каміння кривавить, розтирає коліна, плечі, лікті, кривавить шкіру. Важко харчать позаду старечі дихалки. Аж свистить, аж рипить у їхніх ребристих висохлих грудях. Ось хід нарешті розширився. Як колись злодії, тепер жерці запалили гніт світильника. І спалахнули золоті зірки на темно-синіх стінах та стелі коридора.
Оврул оглянувся на своїх подорожніх. Всі були змиті потом, що так і лився з них, крапав на пил підлоги. Вони дихали широко відкритими ротами, а їхні налиті кров'ю очі, здавалось, ось-ось лопнуть і бризнуть на всі боки.
Він повиривав світильники з рук старців і поставив їх на скриню, що так і виблискувала своїм золотим віком. Старший жрець замахав руками, протестуючи, відкривав рота, щоб щось сказати, але, крім свисту й хрипу, з його горлянки нічого не виривалось. Та Оврул уже не звертав на нього ніякої уваги. Він знов, як і кілька місяців тому, був у чарах цього сховища.
Скрізь блищало вогнем золото, тьмяніло блакитне срібло, іскрилось каміння, миготіли золоті нитки льняних, вже зотлілих тканин. Одне золото непідвладне часові. Але не його ціна чарувала Оврула. Він споглядав найкращі витвори єгипетських умільців багатьох поколінь. Все було перед його очима: і золоте вістря списів, і мотузки, сплетені з волосся невільниць, та тятиви луків, сплетені з сухожилля левів і газелей. До нього посміхались золоті лиця маленьких дерев'яних богинь на стінах скрині, світились теплим медом алебастрові вази та блищали темною зеленню статуетки павіанів з непомірно збільшеним єством, геть зовсім людським. Дерев'яні ящики-футляри для мумій посміхались до Оврула кораловими вустами та наче мигали довжелезними віями мигдалевих чорних очей.
Серце його враз заспокоїлось. Ним завжди опановував якийсь крижаний спокій, коли він торкався якоїсь таємниці. Особливо таємниці його ремесла художника.
На кілька хвилин час для нього спинився. І він застиг над часом у просторі задушного кам'яного сховища. Споглядав твори славетних майстрів, живі образи давно померлих ницих і великих богів, богинь та їхніх небожественних пахолків і наложниць.
Оврул відчув на плечі тремтячу руку жерця. Він впав з висоти на брудну й криваву землю. Але впав, як падає кішка, яку впустили нерозважливі діти з даху будинку, готова до стрибка або до лагідного муркотіння. Оврул був готовий до стрибка.