Порцелянові чоловічки

Страница 3 из 12

Димаров Анатолий

— Отуди? — спитав я зачудовано. — Та туди й миша не пролізе! Юнак замість відповіді дістав з кишені плескату пляшечку з рідиною блакитного кольору.

— Влийте до рота кілька краплин. Тільки швидше, бо от-от буде злива!

І я — а що лишалось робити? — обережно накапав до рота кілька краплин рідини. Так і не встиг розібрати, яка вона на смак. В голові задзвеніло, все пішло обертом, і я знепритомнів.

Коли отямився, то лежав на землі, а юнак стояв наді мною і нетерпляче тупав ногою:

— Швидше підводьтесь!.. Швидше підводьтесь!..

Я хотів протерти очі, але не міг поворухнути рукою. Хотів звестися, але тіло моє наче приросло до землі.

— Що це зі мною? — спитав перелякано, ледь ворушачи язиком.

— Ну, що там іще? — спитав юнак невдоволено.

Я глянув на нього і ледь не зомлів: у нього зникло обличчя. Замість голови в нього на плечах гойдалася порцелянова куля.

Міцно стулив повіки, думаючи, що то мені привиділося. Розплющив очі: порцелянова куля продовжувала гойдатись наді мною.

— Зводьтесь, бо нас змиє злива, — квапив мене дивовижний юнак тоненьким, як павутинка, голоском. Вам доводилося чути, як озивається чашка з найдорожчої порцеляни, коли до неї діткнутися нігтем? Точнісінько так лунав голосок мого нового знайомого.

— Але ж я не можу звестися, — ледь ворухнув я багатокілогра-мовим язиком.

Порцеляновий хлопець ляснув себе по чолу:

— Як же я міг забути? Адже вага лишилась та сама. Ви не можете звестися, бо важите в сто разів більше проти вашого зросту.

Я нічого не міг зрозуміти. Вага мого тіла лишилася такою ж, як і була, і в той же час я важу в сто разів більше.

А юнак дістав іншу пляшечку, тепер уже з рожевим напоєм, і влив мені кілька крапель до рота.

По всьому тілу прокотився мелодійний передзвін. Я відразу відчув, як ота неймовірна вага, що приплюскувала мене до землі, враз зникла, а тіло моє стало легке, як всохлий листочок.

— Та зводьтеся ж!

Я легко звівся, оглянувся і застиг. Тепер уже од великого дива: все довкола набуло неймовірних, прямо-таки гігантських розмірів.

У запаморочливій висі губилося верхів'я скелі, з якої скотився юнак. Кожна травинка стала мов дерево, поряд здіймалася зелена гора, всіяна гігантськими квітами. Придивився і впізнав кущ ожини, крізь який я продирався.

І тут щось загуло, зашуміло — прямісінько над головою. Глянув у небо і побачив величезну кулю, що падала прямо на мене.

— Пригніться! — закричав юнак налякано.

Але було вже пізно: куля впала поруч, вибухнула бомбою, бризки обдали мене з ніг до голови, оглушили, осліпили.

— Що це? — запитав я, відпльовуючись.

— Дощова краплина, — відповів сердито юнак, обтрушуючись. — Тікайте, бо он летить ще одна!

— Куди?

— Он туди! — показав у бік скелі юнак.

Я глянув і розтулив од великого подиву рота: під скелею чорнів великий отвір печери.

— Ховаймось! — закричав знову юнак.

Сотні водяних бомб зашуміли, загули над нашими головами.

— А де ж мій рюкзак? — оглянувсь я безпорадно. Я ніяк не міг полишити рюкзак: там була вся необхідна апаратура.

— Візьміть, якщо вдасться його зрушити з місця. Оно він лежить.

— Це мій рюкзак? Ця гора, на яку дертись та дертись?

— Рятуймось! — закричав щосили юнак та й помчав чимдуж до печери.

Оглянувшись, я похолонув од жаху: прямо на мене з ревом, із свистом насувалася гігантська хвиля. З усіх ніг кинувся я до печери, а хвиля вже хижо ревіла за спиною: наздожене, захлесне, закрутить, понесе, як смітинку.

Як я встиг ускочити до печери, не пам'ятаю. Водяна стіна прошуміла мимо, сперте повітря дихнуло у спину, юнак же ухопив мене за руку, потягнув за собою:

— Бігом, а то вода добереться й сюди!

Важко дихаючи, я спускався з юнаком у якесь підземелля, спотикаючись об груддя, б'ючись плечима об камінні стіни.

Згодом юнак зупинився. Я ледь не збив його з ніг, зосліпу налетівши на нього. Довкола панував непролазний морок, було дуже вогко і холодно. Лунко видзвонювали краплини води: кап!., кап!., кап!.. Кожна була, мабуть, в пів мого зросту. Уявив зустріч із звичайнісінькою нормального зросту мишею. Або ще страшніш — пацюком.

— Поверніть мені мій зріст!

— Це неможливо, — пролунав мелодійний голос із темряви.

— Чому?

— Якщо ви почнете рости, то ви задушитесь.

— Тоді повертаймо назад. Гроза ж уже, мабуть, минула.

— Це теж неможливо. —Чому?

— Дізнаєтесь про це пізніше. Ідіть краще за мною.

Я, гірко зітхнувши, знову побрів у темряву. Проклинав ту нещасливу годину, коли стрів юнака. Де він і взявся на мою голову?

Голову... Голову... Я аж похолов од жаху. Здалося, що на плечах у мене така ж порцелянова куля, як і в юнака.

Зупинився, обережно обмацав обличчя.

Ось ніс... Брови... Вуха... Ось рот... Все, слава Богу, на місці.

Аж легше стало йти.

Згодом юнак зупинився, весело сказав:

— А гляньте вперед!

Я спершу нічого не побачив. Та ось у смоляній темряві заясніла малесенька цяточка.

— Бачу! — вигукнув радісно. — Там кінчається оця проклята печера?

— І починається моя країна, — промовив урочисто юнак. Зраділий, я навіть не став допитуватись, яка там країна. Я майже біг, і цяточка росла та росла, розповзаючись увись та ушир.

— Гоп! — весело вигукнув юнак, вибігаючи з печери. — Гоп!.. От ми і вдома!

Я вискочив услід і застиг од подиву.

Ми стояли на вузенькому виступові, що приліпився до височезної, наче гігантською сокирою обрубаної скелі. Скеля прямовисно підіймалася вгору, до такого ж кам'яного неба, вкритого порцеляною ніжно-блакитного кольору, а посередині... Якраз посередині замість сонця палахкотіли неоновим світлом силуети Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, накладені один на одного.

"Невже!" — пронизав мене здогад.

Та не встиг я й рота розтулити, як юнак обернувся до мене і пиховито мовив:

— О щасливий незнайомцю, ти ступив до країни, де повністю побудований комунізм!

— А ото? — ткнув я пальцем у небо. — То ваше сонце?

— Так, то наше сонце. Воно не заходить ніколи, воно вічне, як вічне всеперемагаюче вчення марксизму-ленінізму.

— І в вас немає ні місяця, ні зірок? Юнак усміхнувся поблажливо:

— Глянь трохи нижче.

Унизу, при самому обрії, мерехтіли відбитим світлом серп і молот. А довкола — червоні п'ятикутні зірки.