Брати Кіси і Чук.
Чим більше вони жерли, тим більше хотілося жерти. Заводи і фабрики, цілі гіганти індустрії зникали в їхніх ненаситних утробах.
їм були невідомі муки совісті. Єдине, що їх терзало, це — ласий шмат, який потрапив до іншого, такого ж ненаситного рота. А з роками іще й те, що колись же доведеться померти і їхня могила займе два на три, ну двісті на триста метрів, а не розляжеться хоча б на півсвіту.
Чук і двоє Кісів.
Якими ласочками приповзли вони у Карпати на початку своєї фінансової кар'єри! Дивовижне поєднання невситимої захланності з диявольською хитрістю. Яку блакитну локшину розвішували на вуха гуцулів? Якими казковими заробітками спокушали вони цих наївних дітей природи, що скніли в безробітті та безпросвітній бідності!
І по всіх Карпатах, по всіх бескидах, вкритих лісами могутніми, задзвеніли сокири, заспівали пилки. Десятки, сотні ешелонів найціннішого лісу попливли за кордон до тамтешніх Чуків і Кісів, а зворотним потоком — мільйони "зелених", що осідали в бездонних кишенях цих хижаків. Вони, гуцули, радіючи заробленим копійкам, не гадали, не відали навіть, якими руйнівними повенями, якими грізними зсувами, що змітали з лиця землі цілі села, помстяться їм Карпати, оголені після того, як Чук і Кіси, набивші кишені мільйонами доларів, ушиються грабувати інші регіони країни.
Скільки ж довелося докласти зусиль, щоб ліквідувати наслідки діяльності цих хижаків на Карпатах!
Пригадував опис грандіозного суду над Чуком і Кісами, коли прийшов новий Президент. Замість старого, пов'язаного намертво кримінальними кланами. Цілі шпальти газет присвячувалися цьому справедливому судові, тисячі газетних сторінок, пожовклих од часу. Чуків і Кісів засудили на довічне ув'язнення, лишивши їм тоненьку надію на помилування: їх випустять на волю, якщо вони повернуть награбоване. Та мало того, що випустять: знову дозволять займатися чесним бізнесом.
Погодились. Бо ув'язнення вічне, на нужденних тюремних харчах — не мед. По тисячі, по мільйону кидали в державну скарбницю, як скупий жебракові, щоразу скиглячи, що це все, що лишилося.
Кожен долар з них буквально вичавлювали, доки протягом десятка років вони таки розрахувалися з державою.
Присмирілих хижаків випустили на волю, а мільярди, що повернулися, кинули на порятунок Карпат.
І ось: знову видзвонюють ласкаво потічки, знову колишуться густо смереки, манять смарагдовими травами гірські полонини...
Про все це я думав, продираючись хащами до найвищої гори у Карпатах — Говерли, біля підніжжя якої, якщо вірити розповіді сивого того чоловіка, зникли останні на землі комуністи разом з обдуреними ними людьми.
Іще я думав, що комуністична зараза випадково не появляється. Вона, як пліснява, з'являється там, де в житті народів постають негаразди, паразитуючи на бідності. Досить народові зажити нормальним життям, і комуністи зникають безслідно.
Приклад — подія, що сталася в нашій країні століття тому після чергових виборів до Верховної Ради.
Але постій — куди це я простую? Куди продираюся? До Говерли давай, до Говерли, тільки там ти можеш нанюхати давно втрачений слід!
III
Місяць я протовкся під Говерлою. Допитувався в найстаріших гуцулів, чи не чули вони од своїх дідів-прадідів про дивовижні колони. Обнюхував кожен кущик, промацував кожен сантиметр землі: повинен же лишитися бодай найменший слід! Адже не одна людина пройшла — тисячі, та ще й у колонах. Ого, яку могли витоптати дорогу!
Нічого... Нічого...
Врешті вирішив повертатись додому.
Все! Кінець! Ти не провідний репортер телебачення, а шмаркач нещасний, що вперше впіймав грандіозного облизня!
Похмурий (настрій, хоч вішайся!), скинув рюкзак, приліг біля потічка. Вода щось жебоніла ласкаво, вода заколисувала, і я, таки добряче натомлений, незчувсь, як задрімав.
Прокинувсь од стогону. Схопився, прислухався — тиша. Приверзлося.
Знов зручніше улігся.
І тільки приліг, як виразний стогін од Говерли. Стогін людини, яка помирає.
Зірвався, став продиратися крізь густі кущі ожини. Стогін лунав усе голосніше та голосніше.
На крихітній галявині під високою скелею лежала людина.
З білим мов крейда обличчям, у дивовижному одязі: щось середнє між військовою уніформою і цивільним вбранням. Наглухо застебнутий френч (такі френчі носила партійна еліта за життя останнього диктатора Сталіна), вузькі штани, заправлені в чоботи. На вигляд ще юнак.
Лежав і стогнав.
Переповнений жалем, я опустивсь на коліна:
— Що з вами сталося?.. Ви мене чуєте?.. Юнак розтулив повіки і подивився на мене.
У жодної людини я не бачив таких очей. Великі, майже на пів-обличчя і блакитні-блакитні. Але блакить ця не була живою, він був наче сліпий, очі його нагадували блискучу емаль стародавніх китайських майстрів. Моє зображення відбивалося в тих очах, як у холодному люстеречкові.
— Що скоїлось? — перепитав я, бо юнак все ще мовчав. Він ворухнувся, розтулив тонкі, як нитки, губи:
— Я впав.
— Звідки?
— Із скелі.
— Із скелі? Цієї стометрової скелі? І лишився живий?
— Пити! — простогнав юнак.
— Потерпіть, я принесу вам води.
— Ні, віднесіть мене до потічка.
Я завагався. Він був одного зросту зі мною, хтозна, чи вдасться продертися з ним на руках крізь оці густющі кущі. Але ж людина помирає од спраги!..
Поспіхом скинув рюкзак, спробував одірвати його од землі — юнак так і злетів у повітря. Тіло його ніскільки не важило. Він, як листок, погойдуючись, опускався додолу.
— Ой, обережніше!
— Пробачте, але я не знав, що ви такий легкий.
— Не знав, не знав! — запхинькав капризно юнак. — Що я вам, м'яч, щоб отак швиргонуть догори?
Напившись води та сполоснувши лице, юнак ожив.
— Негайно тікаймо!
— Тікаймо? Куди?
— Погляньте угору.
Я глянув у небо. Говерла обкуталась хмарами. Сизі, аж чорні, вони стрімко скочувалися донизу. Ось сліпуча нитка прошила їх наскрізь, пролунав погрозливо грім.
— Буде злива, — сказав новий мій знайомий. — Втікаймо!
— Але ж куди?
— До скелі, де ви мене підібрали.
Вже біля скелі юнак зупинився, глянув під ноги:
— Ховаймося!
— Куди ховатися? — скеля нависала над нами, і я не бачив у ній жодної тріщини, не кажучи вже про печеру.
— Ось сюди! — тупнув ногою юнак, показуючи на крихітну нірку під скелею.