— Капітан Жоріс… — повторив Мегре замріяно. — І справді, я ж сиджу на його місці, в його кріслі… У кріслі з лози, де кожна лозина рипить, тільки-но поворухнешся… Якби він жив, то вже, мабуть, повернувся б із порту і, напевне, теж попросив би чарку кальвадосу, щоб зігрітися… Адже так, Жюлі?
Вона здивовано поглянула на нього й одвернулася.
— Він не пішов би спати зразу після цього… Можу закластися, що він, як завжди, зняв би черевики… А ви принесли б йому пантофлі… І при такій нагоді він сказав би вам: "Ну й паскудна ж погода… Та це не завадить "Сен-Мішелю" вийти в море, хай бог йому помагає…"
— Як ви можете це знати?
— Що саме?
— Що він любив говорити "хай бог помагає"?.. Адже так він говорив!
Вона була вкрай схвильована. На Мегре подивилась, як йому здалося, майже з вдячністю.
Луї-Здоровило зовсім похнюпив носа.
— Та він уже цього не скаже… Ніколи! Він був щасливий… Мав гарний будинок, садок із квітами, в яких кохався, мав заощадження… Схоже, що всі ставилися до нього приязно… А втім, є хтось, котрий раптом нагло кладе край усьому, сипнувши до склянки з водою одну-єдину дрібку білого порошку…
Обличчя Жюлі скривилося, але вона з усіх сил стримувала сльози.
— Зовсім трішечки білого порошку — і кінець!.. І той, хто це вчинив, можливо, буде щасливий. Так, буде щасливий, адже ніхто не знає, хто ж він є!.. Немає сумніву, допіру він був серед нас…
— Замовкніть! — благально скрикнула Жюлі, молитовно склавши руки, і сльози таки бризнули у неї з очей.
Але комісар знав, куди гнув. Він і далі говорив тихим голосом, повільно, слово по слову. І вже не тільки прагнув розчулити цих двох, ні. Мимоволі він дуже глибоко входив у свою роль, йому й самому ставало сумно, що вже не вернути з небуття господаря дому — кремезного начальника порту, якого воскресив на мить у спогаді, не вернути тихого затишку, що панував тут роками…
— Він мертвий, і немає в нього жодного друга… Крім мене!.. Крім мене, що бореться сам-один, аби встановити істину, аби відняти у Жорісового вбивці можливість бути щасливим.
Жюлі схлипувала — вона вже капітулювала, а Мегре вів далі:
— Та тільки всі навколо мертвого мовчать, всі брешуть, і можна подумати, нібито кожен з них має за собою якийсь гріх, і тому всі вони змовники, усі співучасники!
— Це неправда! — вигукнула дівчина.
А Луї-Здоровило, вочевидь втрачаючи самовладання, налив собі випити й не забув при цьому наповнити комісарову чарку.
— Луї-Здоровило перший мовчить.
Жюлі зиркнула на брата крізь сльози, наче вражена справедливістю цих слів.
— Він знає дещо… Він знає багато що… Чи не боїться він убивці?.. Чи не має він боятись чогось іншого?..
— Луї! — кинулась Жюлі до брата.
А той дивився кудись убік, зціпивши зуби.
— Скажи, що це неправда, Луї!.. Ти чуєш?..
— Не знаю, що треба комісарові…
Мегре підвівся. Він більше не міг сидіти спокійно.
— Луї бреше ще більше, ніж інші! Він твердить, що не знає норвежця, але знає його! Він твердить, що не має жодних зв'язків з мером, але я зустрічаю його в мера, коли він молотить того кулаками просто по пиці…
Невиразна усмішка промайнула на губах каторжника. Але Жюлі не могла збагнути все одразу.
— Чи то правда, Луї?
Той не озивався, і вона схопила його за руку.
— Чому ти не скажеш правду?.. Ти ж нічого не зробив лихого, я в цьому впевнена!..
Він висмикнув руку, розгублений і майже знеможений. Мегре не дав йому часу отямитися.
В усьому цьому нагромадженні брехні треба відшукати крихітне зернятко істини, якусь зовсім незначну деталь, і цього було б досить, щоб розвалилася вся купа…
Куди там! Незважаючи на благальні погляди сестри, Луї мовчав і тільки іноді здригався, мов велетень, котрому перепадає від лютих мікроскопічних ворогів.
— Я не знаю нічого…
А Жюлі сердилася й уже з ноткою недовіри питала:
— Чому ти нічого не скажеш?
— Я нічого не знаю!
— Комісар сказав…
— Нічого не знаю!..
— Слухай сюди, Луї! Я завжди вірила тобі! Ти ж це добре знаєш! І я завжди захищала тебе, навіть проти капітана Жоріса…
Вона зашарілась від цієї невдалої фрази й заговорила поквапно:
— Тобі вже час сказати правду! Я більше не витримаю… І не зможу бути тут, у цьому домі, сама-самісінька…
— Мовчи! — зітхнув Луї.
— Що ви хочете, аби почути від нього, комісаре?
— Дві речі. По-перше, хто це за один той Мартіно. По-друге, чому мер дозволяє, щоб його били…
— Ти чуєш, Луї?.. Тут нема нічого страшного.
— Нічого я не знаю…
Вона починала закипати люттю.
— Луї, будь обережний!.. Врешті-решт я почну вірити…
А в грубці гуло безперестану. Дзиґар повільно цокав, і на мідному маятнику відбивалося світло лампи.
Луї був завеликий, занадто сильний, занадто незграбний — з головою й плечима набакир — для цієї чепурної кухоньки скромного рантьє. Він не знав, куди подіти свої важелезні ручиська. Очі його розгублено бігали.
— Тобі треба говорити!
— Мені нема чого сказати…
Він хотів налити собі ще, але Жюлі прожогом кинулась до карафки.
— Досить! Бракувало тільки, щоб ти знову надудлився…
Збудження її дійшло краю і стало вже нестерпним. Вона невиразно відчувала, що настав один з вирішальних моментів драми. І все ще чіплялася за надію з'ясувати справу одним словом.
— Луї, адже цей чоловік… Цей норвежець, адже він той самий, хто мав купити "Сен-Мішель" і стати твоїм хазяїном, правда?
Відповідь прозвучала категорично:
— Ні!
— Тоді хто ж він такий? Його ніколи не бачили в наших місцях! Сюди чужоземці не приїздять…
— Нічого не знаю…
Вона наполягала з інстинктивною проникливістю жінки.
— Мер завжди тебе зневажав… Хіба правда, що ти вечеряв у нього вдома сьогодні увечері?..
— Правда.
Вона нетерпляче тупнула ногою.
— А коли так, то скажи ж хоч одне-єдине слово! Так треба! Інакше, їй-богу, я почну думати, що…
Жюлі знемагала. Вона була страшенно нещасна. Це було знати з її розпачливого погляду, який переводила з лозового крісла на таку знайому їй грубку, на дзиґар, потім на розписаний квітами графин.
— Ти дуже любив капітана… Я ж це знаю!.. Ти повторював це сотні разів, і якщо ви й посперечалися, то тільки через те, що…
Ці слова потребували пояснень.
— Тільки не подумайте того, чого не було, пане комісаре! Мій брат любив капітана Жоріса… І капітан теж дуже любив його… Тільки дещо було… Нічого серйозного!.. Луї не тямить себе, коли у нього в кишені заводяться гроші, тоді він протринькує все, йому байдуже, куди й на що… Капітан знав, що він приходив до мене по гроші з моїх заощаджень… І читав йому мораль… Оце й усе!.. Якщо він і заборонив йому, нарешті, ходити сюди, так саме через це… Аби він не забирав у мене мої гроші!.. Але він сам говорив мені, що по натурі Луї добрий хлопець і що єдиний його недолік — слабохарактерність…