— Дивно, дивно! Адже, правду казати, ви ніякий не норвежець…
Ні зовнішність, ні вимова не виказували його норвезького походження. Високий, ставний, ще молодий. Його елегантне вбрання було трохи пом'яте.
— Хоч я й не норвежець за народженням, а все-таки ним є, бо натуралізувався…
— І живете в Бергені?
— У Тромсе, на Лофотенських островах.
— Ви комерсант?
— Ні, власник заводу з переробки продуктів із тріски.
— Наприклад, тріскової ікри.
— Так, і тріскової ікри, і всього іншого… З голів і печінки витоплюємо жир… Кістки і плавники перемелюємо на добриво…
— Це ж чудово! Чудово! Лишається тільки дізнатися, що ж ви робили в Уїстреамі в ніч з 16 на 17 вересня…
Чоловік не збентежився, неквапливо оглянувся навколо, а тоді промовив:
— Я не був тоді в Уїстреамі.
— А де ви були?
— А ви?
І одразу ж, немов перепрошуючи, всміхнувся:
— Я хочу сказати: чи ви самі були б спроможні отак одразу сказати — що ви робили в такий-то день, о такій-то годині, коли від того часу минуло більше місяця?
— Ви були тоді в Норвегії?
— Цілком вірогідно.
— Візьміть.
І Мегре простягнув своєму співбесідникові золоту авторучку, яку норвежець найневимушенішим рухом, щиро дякуючи, поклав собі до кишені.
Їй-право, чоловік був десь одного віку з мером, такий же на зріст, але стрункіший, темпераментніший, його темні очі відбивали напружене внутрішнє життя. А усмішка на тонких губах свідчила про тверду впевненість у собі.
На всі запитання комісара він відповідав чемно, навіть люб'язно.
— Я гадаю, — сказав він, — що тут сталася якась помилка, і був би щасливий продовжити свою подорож до Парижа…
— На жаль, не про помилку йдеться. Де ви познайомилися з Луї-Здоровилом?
Всупереч сподіванням Мегре норвежець навіть не глянув на моряка.
— Луї-Здоровило? — здивувався він.
— Ви познайомились з Жорісом, ще коли він ходив на судні як капітан?
— Пробачте, нічого не розумію.
— Авжеж! І якщо я вас запитаю, чому це ви вважали за краще ночувати на списаній дразі, а не в готелі, ви теж зробите великі очі?
— Слово честі. Ви знаєте, що на моєму місці…
— І все ж ви вчора прибули до Уїстреама на борту "Сен-Мішеля". Але висадилися ще перед тим, як судно зайшло в порт. На шлюпці, яку взяли зі шхуни. А потім пішли на драгу і ночували там. Сьогодні у другій половині дня ви обійшли навколо вілли, тієї самої, в якій ми з вами зараз розмовляємо, після чого позичили велосипед і втекли до Кана. Там купили машину. Рушили до Парижа. Так це ви там мали приєднатися до пані Гранмезон, у готелі "Лютеція"? Не завдавайте собі зайвого клопоту знову добиватися туди. Або я дуже помиляюсь, або вона приїде сюди цієї ж ночі.
Запала тиша. Мер стояв непорушно, як скульптура, з таким застиглим поглядом, що здавалося, ніби в ньому не лишилося жодних проблисків життя. Луї-Здоровило чухав потилицю й позіхав; він так і сидів — єдиний серед людей, що стоять.
— Ваше прізвище Мартіно?
— Жан Мартіно, саме так!
— Гаразд, пане Жан Мартіно, поміркуйте як слід! Подумайте, чи й насправді не маєте чого сказати мені. Є досить підстав гадати, що одна з присутніх тут осіб найближчими днями стане перед судом.
— Я не тільки не маю чого вам сказати, але й хотів би, з вашого дозволу, повідомити мого консула, аби він зробив усе належне…
Аж двоє! Пан Гранмезон погрожував подати офіційну скаргу. Мартіно воліє вчинити так само! Один тільки Луї-Здоровило нічим не погрожує і сприймає усі перипетії з філософським спокоєм, дбаючи тільки про те, щоб випити.
Віконниці здригалися від шторму, який у час припливу завжди досягає найбільшої сили.
На обличчі Люка було промовисто написано: "Ох і встряли ж ми в халепу! Дай боже тепер знайти щось переконливе на виправдання!.."
Мегре ходив з кутка в куток кімнати і сердито пихкав люлькою.
— Отже, ви не знаєте нічого — ні ви, ні ви — про пригоди і смерть капітана Жоріса?
Заперечливі жести. Мовчання. Мегре весь час поглядав на Мартіно.
Хтось квапливо пройшов двором і нервово постукав у двері. Повагавшись якусь мить, Люка пішов відчинити. Дрібний тупіт по сходах, і до кімнати, захекана, схвильована, увірвалася Жюлі. Вона ледь переводила подих:
— Комісаре… Мій… мій брат…
І тієї ж миті замовкла, заціпеніла перед Луї-Здоровилом, який повільно підвівся й випростав перед нею свою величезну постать.
— Так ваш брат… — наполягав Мегре.
— Та нічого… я…
Вона спробувала всміхнутися й перевести подих. Задкуючи крок по кроку, вона наскочила на Мартіно, обернулась до нього, причому, здавалось, не впізнала, і пробелькотіла:
— Звиняйте, пане…
Вітер вривався крізь двері, які забули зачинити.
Розділ IX
ЗМОВА МОВЧАННЯ
Жюлі уривчастими фразами пояснювала свою появу:
— Я була така самотня вдома… Мені було моторошно від страху. Я лягла не роздягаючись… Почула, що хтось сильно стукає в двері… Це був Ланнек, шкіпер мого брата…
— Так "Сен-Мішель" прийшов?
— Він був у шлюзі, коли я прибігла… Ланнек хотів одразу ж побачити мого брата… Здається, вони поспішають вийти в море… Я сказала йому, що Луї навіть не приходив до мене… Тоді він мене налякав, бо загорлав щось таке, чого я не второпала…
— Чому ви прийшли сюди? — спитав Мегре.
— Я спитала, чи Луї загрожує небезпека… Ланнек сказав мені, що так, що тепер уже, може, буде пізно… Тоді я розпитала в порту, а мені там сказали, що ви зараз тут…
Луї-Здоровило дивився собі під ноги з байдужим виглядом і знизував плечима, мовляв, жінки панікують через будь-яку дурницю.
— Вам загрожує якась небезпека? — звернувся комісар до Луї, шукаючи поглядом його очі.
А той зареготав. Регіт цей прозвучав брутально, значно безглуздіше, ніж звичайний його сміх.
— А чому ж Ланнек так непокоївся?
— Звідки ж мені знати?
Тоді Мегре, повільно переводячи погляд з одного на другого, з другого на третього, з ледь вловимою ноткою злості, замислено промовив:
— Отже, висновок: ви нічогісінько не знаєте! І з усіма повторюється одне й те саме! Ви, пане мер, і знати не знаєте пана Мартіно, а до того ж вам не відомо, чому Луї-Здоровило, прийнятий у вашому домі як друг, спочатку грає з вами в шашки й вечеряє за вашим столом, а потім зненацька заходиться молотити вас по пиці своїми здоровезними кулаками…