— Навряд. Випадково такі речі не трапляються.
— У нас спочатку теж було випадково. Потім лише з'явилася теорія. І перші машини часу.
— Будь-яке відкриття викликане необхідністю. На Землі це ще не необхідність.
— У нас необхідність.
— Ще б пак, — сказав Бауер. — Зима відбирала у вас половину життя. На шість місяців планета вимирала. Можна терпіти мороз, можна винайти валянки, але це лише захист, а не напад.
— Ось ми і напали на зиму, — сказала Крістіна. — Даруйте, мені пора.
— Ми підвеземо тебе, — сказав Бауер.
— Мені близько, спасибі. Побачимося перед відльотом.
Крістіна запнула накидку і побігла.
Ми встигли до Синьої вежі. Технік провів нас до тимчасових камер якраз тоді, коли з них виходили робітники з енергостанції.
Було дивно дивитися, як відкриваються двері в ніщо, в час, у минулу осінь. І дивно усвідомлювати, що через цю вежу за останні три дні пройшло населення всього міста. Зараз вийдуть останні, і вежа засне до осені. Восени, коли зарядять дощі, коли перший сніг бризне з сизих хмар і вітри почнуть зривати з дерев буре листя, знов засвітяться контрольні прилади, загудуть генератори, створюючи часове поле. І, прибравши за собою вдома, замкнувши всі двері, змастивши верстати, загнавши в гаражі машини, вимкнувши світло, захопивши з собою домашніх звірят, жителі міста зберуться біля Синіх веж, поглянуть востаннє на похмуре сизе небо і увійдуть до часових камер. На мить скаламутиться свідомість, охопить нудота, потім знов спалахнуть лампи під стелею: можна виходити.
У житті людей мине хвилина. У житті планети — шість місяців. Люди постаріють на хвилину, планета — на півроку. І немає зими, немає місяців, витрачених на боротьбу зі злою природою, не потрібні теплі речі і паливо...
Декілька днів йде навесні на прибирання міста, на фарбування будинків, обгризених завірюхами, — і життя продовжується. До осені. А там знову вся планета піде в машини часу, щоб викреслити зиму. І знов на шість місяців на порожній планеті запанує холод і в покинутих людьми містах господарюватимуть білі вовки і заметіль.
Немолодий чоловік у білому комбінезоні з синьою "блискавкою" на рукаві, що виходив останнім, передав технікові квадратну картку. Той звірив її з іншою, такою самою.
— Гаразд, — сказав він. — Ідіть.
Люди, що вийшли з вежі, зупинялися, поправляли волосся, мружилися, розминалися, як після короткого денного сну. Один з них сів навпочіпки, зірвав тонку травинку, що пробилася крізь холодну ще землю.
— Ніяк не можу звикнути, — сказав він, підводячи голову. — Ніяк.
Хтось коротко засміявся.
Техніки метушилася біля входу.
Короткі команди лунали з динаміка над дверима вежі.
Хвилин через п'ять все було скінчено: важкі сталеві двері опустилися зверху і відрізали від сьогоднішнього дня минулу осінь.
...Крістіна не прийшла нас провести.
Дарма, я прилечу сюди наступної весни, без дозволу увійду до її порожнього будинку, уляжуся на канапі в першій кімнаті і чекатиму того ранку, коли в передпокої пролунають легкі кроки, Крістіна увійде до кімнати і відчинить віконниці, щоб впустити в будинок сонячні промені.
© БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).
© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2008.