— Ми залишимося тут до весни, — сказав капітан. — Я зв'язався із Землею. Завтра сюди вилітає експедиція. Просили нас поки збирати інформацію.
На два тижні, що залишалися до прильоту експедиції, я переселився в місто. Мені нічого не загрожувало в місті, і капітан дозволив мені жити в будинку Крістіни. Бауер посміювався з мене, але часом, якщо ми вимотувалися за день, то досліджуючи підземні гаражі і енергогосподарство, заводи в сусідній долині, то намагаючись пробратися в Сині вежі, що стриміли свічками на околицях міста, він влаштовувався на другій канапі, варив міцний чай, велику пачку якого видав нам Янсон, і за північ ми з ним розмовляли про місто, таке знайоме вже і чуже, поки ми не розгадали його, не зрозуміли його мови.
Портрет Крістіни я поставив на столику біля канапи. А поряд посадив іграшкове біле вовченя, яке взяв у підземному гаражі будинку, з її машини.
Мені часто снився один і той самий сон. Можливо, тому, що я хотів його побачити. Наче я прокидаюся. Ранок. У передпокої чути легкі кроки. Потім хтось входить до кімнати, відчиняє віконниці, сонце вривається у вікна. Я розплющую очі — Крістіна стоїть біля канапи і каже: "Вставай, проспиш все на світі".
Але ранок завжди був сірим, вітряним і безживним.
Поступово планета наближалася до сонця. Стало тепліше. Сонячні промені часом уже проривалися крізь сизі хмари, і тоді на очах осідали замети, стихала на хвилину віхола. І тут-таки знову з люттю кидалася на місто, тільки-но хмарам вдавалося заховати сонце. Гліб Бауер притягнув звідкись гілку з набубнявілими бруньками і запевняв мене, що вона розцвіте до нашого від'їзду.
— Завтра-післязавтра, — сказав він, розлігшись на килимі, — Мозок подужає їхню мову.
— Звідки знаєш?
— Він сам сказав.
— Післязавтра закінчується наша вахта.
— Дарма, прийдуть інші. А нам час братися до справи. Ми не археологи, а моряки. І ще мене бентежать Сині вежі. Хотів би я дізнатися, що в них заховано. Це єдині споруди на планеті, які нам так і не вдалося відкрити.
— Відповім твоїми ж словами: прийдуть інші. Адже ми не археологи, а моряки. До речі, а раптом люди переховувалися в них?
— Питаєш, а сам знаєш, що нісенітниця.
— Гаразд, це я так. Чай пити будеш?
— Зараз поставлю.
Але він не встиг цього зробити. Увімкнувся динамік, і капітан сказав:
— З екватора йде тепла хвиля. Години через дві у вас почнеться чортзна-що. Такої бурі ми ще не бачили. Катер надійно схований?
— Зараз перевірю, — сказав Гліб, нагинаючись за черевиками. — Певно, мені краще піднятися до корабля.
— А я залишуся, — сказав я. — В будинку мені нічого не загрожує. Камера у мене з собою — зніму бурю.
— Чудово, — сказав капітан. — До зв'язку.
— Ось і весна йде, — сказав Бауер. — Куди ж я шолом поклав?
Буря здійнялася через годину. Бауер ледве встиг вирватися з планети. Буря не стихла і до ранку. Швидкість вітру сягала вісімдесяти метрів. Температура піднімалася на очах, і по снігу мчали, вгризаючись у нього, бурхливі струмки. Водяний пил змішувався з сніговим пилом. Надвечір другого дня місто затопило, вода піднялася до вікон, і потоки спадали вниз, до озер і моря.
Тієї ночі я допізна засидівся над зведеннями і списками. Спав я тяжко, прокидався. Вночі чомусь мене викликав Бауер — він захоплено кричав про те, що Мозок розшифрував нарешті їх мову, що він тепер все знає, що таємниці ніякої немає, але мені дуже хотілося спати, і я порівняно ввічливо попросив його повідомити мені все завтра і не став його слухати. Відключив рацію, порушивши тим самим важливе правило поведінки на недосліджених планетах. Але я дуже хотів спати.
...Був ранок. Я лежав, прислухаючись, як завжди, до шерехів будинку. Біля дверей пролунали голоси. Потім хтось засміявся. Сміялася Крістіна. Я не розплющував очей, тому що не знав, сон це чи Крістіна насправді повернулася додому. Я чекав, коли в передпокої пролунають легкі кроки.
Гримнули двері. Крістіна забарилася в коридорі. Звичайно ж, там висить мій скафандр. Я хотів сказати, щоб Крістіна не боялася, але пригадав, що вона не зрозуміє. Так я і лежав, не розплющуючи очей.
Крістіна увійшла до кімнати і зупинилася біля дверей. Зараз вона побачить біле вовченя і свій портрет на столику. Крістіна не рухалася. Кімната наповнилася дзижчанням — вона ввімкнула фіранки. Стало світліше. Навіть крізь зімкнуті повіки сонце било в очі. Тоді я зрозумів, що це не сон.
Крістіна стояла біля дверей. Я розплющив очі і постарався посміхнутися до неї. Вікна були відчинені, і крізь них виднілося синє небо. Гілка на столі розпустилася, і квіти виявилися того ж кольору, що й очі у Крістіни.
— Доброго ранку, — сказав я. — Даруйте, що я напакостив у вашому будинку.
— Доброго ранку, — сказала Крістіна. — Я не ображаюся.
Лише тут я помітив у неї на грудях коробочку лінгвіста.
З-за її спини несподівано виник Гліб.
— Ми не спали цілу ніч, — сказав він. — А ти відключив рацію, і за це тобі влетить від капітана по перше число.
— Будь ласка, — сказав я, не відриваючи погляду від Крістіни.
...У день відльоту я запитав Крістіну:
— Ти що сьогодні робиш?
— Працюю, — сказала Крістіна. — Ти ж знаєш. Перший тиждень ми приводимо місто до ладу. Всі працюють.
Лінгвіст точно перекладав сенс слів, але абсолютно не вмів передати інтонації і відтінки емоцій.
— Якби ти залишився, — сказала Крістіна, — я б навчилася говорити по-російськи.
Лінгвіст знову переклав тільки формальну суть її слів.
— Я не можу, — сказав я. — Але прилечу, як тільки стане можливо.
— Я не вірю, — сказала Крістіна.
— Можна я візьму на пам'ять твій портрет і біле вовченя?
— Навіщо?
— Я візьму.
— Як хочеш.
Ми стояли біля літнього кафе. Декілька людей допомагали машині натягувати над ним смугастий тент. Пахло свіжою фарбою. Бауер ризиковано обігнав автобус і загальмував поряд з нами.
— Я знав, де тебе шукати, — сказав він. — Доброго ранку, Делі.
— Крістіна, — поправила вона.
— Ми їдемо в Синю вежу, — сказав Гліб. — Хочеш з нами?
— Навіщо? — здивувалася Крістіна. — Я зовсім недавно там була. Я не люблю їх. Нудить.
— Сьогодні прийдуть останні. Ті, хто затрималися восени, консервуючи енергостанцію.
— Ти розповідав мені про "Марію Целесту", — сказала Крістіна. — А може, там трапилося те, що у нас?