Попо і Фіфіна, діти з Гаїті

Страница 8 из 16

Ленгстон Хьюз

Попо шанобливо підступив до однієї з жінок.

— Можна мені допомогти вам мити бідони, тітонько? Висока огрядна жінка зміряла поглядом маленького

чорношкірого хлопчика і ледь помітно усміхнулась.

— Що ти, синку! Адже ці бідони більші за тебе.

— А проте я певен, що зможу з ними впоратись,— наполягав Попо.— Я вмію мити посуд. Матуся Анна завжди посилає нас з Фіфіною мити казанки й каструлі.

"Я дуже стомилася,— подумала жінка.— 3 раннього ранку все на ногах. А так молена буде трохи перепочити". Вона знову подивилася на Попо. І раптом зважилась.

— Ну гаразд, спробуй. Якщо добре вимиєш, я дам тобі пенні.

Повторювати вдруге їй не довелося. Не встигла воца це вимовити, як Попо перекинув на бік величезний бідон і, миттю встромивши всередину голову й плечі, заходився чистити його стінки піском, прихопленим у жмені. Він і справді добре знав, як треба мити посуд біля фонтана.

32

З 1Ш

Спритно орудуючи руками, він крутився й вигинався усім тілом, і його босі ноясенята скидались на жаб'ячі лапки. Цю картину варто було побачити.

Тим часом Фіфіна поралась коло бідонів другої жінки. Вона не перекинула бідон на бік і не заповзла всередину, як Попо. Ні, Фіфіна робила інакше — так, як дорослі жінки. Ставши на невеличку кам'яну приступку фонтана, вона схилилась над бідоном і діставала руками майже до самого дна.

Поки дітлахи працювали, обидві молочниці сиділи під деревом навпроти. Вони попростягали натруджені ноги і, здіймаючи куряву, ворушили босими пальцями. А трохи перегодя запалили чорні сигари і весело засокотіли мілс собою. Вилізши на мить з бідона, щоб набрати свіжого піску, Попо побачив, як трусяться від реготу їхні голови ї виблискують сліпучо-білі зуби.

Молсе, вони балакали про нові капелюшки, що їх мріяли купити, коли зароблять торгівлею трохи грошей. Чи, молсе, подумав Попо, сміялися з кумедного череваня, що простував вулицею. Той саме порівнявся з ними й приклав пальці до капелюха. А що то був за капелюх! Височенний шовковий циліндр на зразок тих, що колись носили кучери. Та найкумедніше було те, що решта одягу старого товстуна являла собою страшенне дрантя. Зачувши позаду сміх, він підозріливо метнув оком на молочниць, а ті позатуляли обличчя руками.

Коли всі чотири бідони були чисті й блищали зовні й всередині, жінки, як обіцяли, дали обом дітлахам по монетці, і зраділі Попо з Фіфіною помчали додому. Сопце швидко хилилось до обрію. На морі почався приплив, і невеликі білі бурунчики з плескотом розбивались об прибережне каміння. Вдалині на ясно-зеленій поверхні води мерехтіла срібляста низка парусів. То поверталися з повним уловом десятки рибальських човнів. Рибалки Кап-Гаїтьєна везли додому зібраний в глибинах моря врожай, їхні вітрила виблискували на сонці, мов білі крила.

— Подивись, яка краса,— мовила Фіфіна, вказуючи на море.

— Еге ж,— погодився Попо.— А де ж поділися змії, оті чудові змії, що їх ми побачили перед тим, як пішли до фонтана?

— Певно, їх поспускали па землю. Мабуть, ті хлопчики пішли додому обідати.

— Так рано?

— Вже не рано,— заперечила Фіфіна.— Навіть незчуєшся, як сонце сяде.

— А от я, коли б мав змія, нізащо не став би спускати його так рано. Нехай би літав собі під хмарами до самісінького вечора.

— Не надумайся сказати про це татусеві Жаиу і матусі Анні. Навряд чи вони схочуть робити тобі змія, коли почують, що ти збираєшся десь гасати з ним допізна, забувши про дім і вечерю.

Попо з хвилину розмірковував. Так, Фіфіна має рацію. Маленькому хлопчикові не завжди можна казати все, що спадає на думку. Ці дорослі такі диваки. Але Фіфіна бачить їх наскрізь. З нею не пропадеш.

— Еге, розумію,— мовив він зрештою.— Я не скажу їм, скільки часу його пускатиму.

НОВИЙ ЗМІЙ

Татусь Жан потер рукою підборіддя. На лобі в нього збіглися зморшки. Він міркував про змія, якого просив Попо. Де влсе там йому, обтяженому турботами рибалці, морочитися з дитячою забавкою! Але ж, з другого боку, хіба мояша відмовити? Он як вони всі дивляться па ньо-то — і Попо з Фіфіною, і матуся Анна, і навіть маленька Пансія,— тільки й чекають, щоб він погодився. •

— Вони в мене сьогодні слухняні діти,— сказала матуся Анна.— Зроби вже їм змія, татусю Жане, хай трохи потішаться.

Татусь Жан у розпачі підняв руки.

— Ну гаразд, гаразд,— погодився він нарешті.— Тільки дайте мені спокій, і я зроблю вам змія. Я ле знаю, що ви

з"

35

все одно не відчепитесь. Так от, завтра вранці встанете, і ваш змій уже буде готовий літати.

Попо підхопився з підлоги й почав стрибати по хаті.

— Ой татусю Жаие, татусю Жане!

Фіфіна плескала в долоні й танцювала від радості.

— Ой татусю Жане, татусю Жане!

Матуся Анна всміхалася. Пансія щось белькотала.

Ой татусю Жане, татусю Жане! Якими щасливими ти зробив Попо й ФіфінуІ Справжній змій! Подумати тільки! Чудовий яскравий змій—червоний, жовтий чи зелений,— наче барвистий птах Гаїті. Легкий крилатий змій, що ширятиме високо серед хмар,— ну хіба це не чудо, не мрія? Ой татусю Жане, і невже ти гадаєш, що цієї ночі Попо й Фіфіна зможуть спокійно спати?

Вранці другого дня обоє попрокидалися ще вдосвіта. І, звичайно, татусь Жан дотримав свого слова: великий гарний змій уже чекав на них. Він був червоний, з жовтими та зеленими паперовими смужками. Поруч лежав товстий моток сирових ниток. Попо ретельно все оглянув. Так, це був не змій, а справжнє чудо!

— Та його хоч зараз запускай, Фіфіно!

— Атоле, Попо. Про кращого змія годі й мріяти.

Взявшись за краї, вони винесли свій скарб із хатини і потихеньку, оберелепо рушили вниз до моря. А коли нарешті вийшли на чистий білий пісок, то ще трохи постояли, обдивляючись кругом: чи нема де якоїсь завади.

"Ні, тут не годиться",— заперечливо крутнув головою Попо. Недалеко росло дерево, і він не хотів ризикувати. Він не раз бачив, як точнісінько такі прекрасні змії застрявали серед гілля. Хіба ж молена допустити, щоб і його змій загинув у такий спосіб!

— Давай одійдемо трохи далі,— запропонував він.

— Гаразд.

Фіфіна допомогла йому віднести змія далі від небезпечного місця.

— Отут,— зупинився Попо.— Ти постій з ним, а я розмотаю нитку. Тримай легенько, а коли я скажу — відпускай. Зрозуміла?