Попо заплескав у долоні й високо підстрибнув у воді. Фіфіна в захваті затулила рота рукою. Тим часом дівчинка підняла на голову свій товар, склала стільчик і рушила далі. Фіфіна і матуся Анна знову взялися прати, а Попо — хлюпатись і вистрибувати у воді. Маленька Пансія задоволено воркувала, перебираючи ноженятами, і, здавалося, теж усе розуміла.
Виправши білизну, матуся Анна ретельно викрутила кожну річ і поскладала у великий бляшаний таз. Тоді швидко підхопила цю важку ношу і поставила собі на голову. Полишивши маленьку Пансію на Попо та Фіфіну, вона рушила додому з величезною купою випраної білизни на голові.
Удома матуся Анна повиймала білизну з таза й порозкладала сушитися на траві коло хатини. Шворок для білизни тут не було в жодному дворі.
— А для мене є якась робота? — спитав Попо.
— Аякже,— сказала матуся Анна.— Тобі треба збігати на дорогу й нарвати мильного листя, щоб помити посуд. Я витратила на білизну останній брусок мила, а коли купити ще брусок, то не зостанеться'грошей вам на цукерки. Отож ти мусиш принести мені якнайбільше мильного листя.
— І я теж піду,— озвалася Фіфіна.— Я краще знаю, де ростуть мильні кущі.
Обоє дітлахів вибігли з двору й рушили стежкою вниз. Невдовзі Фіфіна й справді привела Попо до великої купи кущів, що росли край дороги. Вони зірвали кілька листочків для проби і, потерши їх між долонями, видобули білуватий сік, що пінився, мов справлене мило.
— Годяться,— сказала Фіфіна.— Давай нарвемо стільки, скільки подужаємо донести.
— Давай,— погодився Попо і з охотою взявся до роботи. Хвилин через п'ятнадцять, коли Попо, Фіфіна й матуся
Анна купали біля вуличного фонтана маленьку Пансію, з ніг до голови вкриту пухнастою білою піною, повернулася дівчинка з солодощами. її блюдо ще не спорожніло, але
видно було, що вона непогано торгувала відтоді, як пройшла повз них біля струмка.
Вірна своєму слову, матуся Анна дістала з кишені спідниці два пенні й купила Попо і Фіфіні по цукерці. Фіфікі дісталася біла, Попо — рожева.
— А Папсія нехай покуштує від коленої,— сказала матуся Анна.— Цілої цукерки їй ще забагато.
— Гу-гу! — радісно пробелькотіла Пансія, угледівши цукерки.— У-у-у! Гу-гу!
НА БЕРЕЗІ МОРЯ
Одного ясного сонячного дня, коли вдома не було ніякої роботи, Попо і Фіфіна гайнули на берег моря.
Відразу ж за їхньою хатиною починався пологий схил, кроків з п'ятсот завдовжки. Під цим схилом росло вже знайоме нам розложисте дерево з покрученим, схожим на клубок змій корінням. А ще за кілька кроків далі вздовж усього берега простягліїся великі брили каміння, об які билися морські хвилі.
Обвівши поглядом довгу дугу берегової лінії, Попо виразно побачив, що бухта Кап-Гаїтьєн своєю формою трохи скидається на підкову. Майже скрізь просто з води стриміли круті скелі, порослі мигдалевими деревами.
Попо і Фіфіна посідали рядком на пласкій кам'яній брилі й задивилися на море. Серед бухти в оточенні вітрильних човнів стояли на якорі величезні пароплави.
— Які ж вони гарні! — вигукнув Попо.
— Дуже гарні,— погодилась Фіфіна.
— А онде глянь, які човники попливли. Що воно таке?
— Це лопатеві човни,— пояснила Фіфіна.— Оті штуки позаду, що люди ворушать ними, мов хвостами, татусь Жан зве лопатями. Він каже, вони все одно що весла.
Попо прикипів очима до невеличкого, не більшого за рибальський ялик, човна. Троє напівголих гребців, стоячи на кормі, неквапливо рухали незвичайними веслами — тудн-
21В51
17
сюди, туди-сюди — і справді, наче риб'ячими хвостами. А проте рухи цих хвостів посували човен уперед.
— А глянь-но туди,— сказав Попо.— Онде, бачиш, біля берега. Люди бредуть по воді і штовхають човна.
— Бачу,— озвалася Фіфіна.— А ти розгледів, що в них у човні?
Па носі маленького суденця сидів хлопчик завбільшки з Попо. Під руками він тримав по невеличкому півнику-бійцю. Крім хлопчика з півниками, в човні був кошик з плодами манго, два грона бананів та невеличкий зелений папуга, що сидів на держаку однієї з лопатей, прив'язаний за ногу.
Попо схопився з місця і почав махати руками, щоб привернути увагу хлопчика. А коли той нарешті його помітив, щосили загукав:
— Гей, куди це ти везеш своїх півників? Хлопчик весело всміхнувся.
— Ми їдемо до пароплавів і там їх продамо!— гукнув він у відповідь.
Вивівши човен на глибоке, чоловіки пострибали на борт і взялися за весла. Невеличке суденце з дивовижним ван-тажем швидко попливло голубою бухтою.
Попо простягся на камені, поклав підборіддя на долоні і глибоко замислився. Цікаво, а на якому човні виходить у море татусь Жан і де він може бути тепер? Може, теж продає що побудь біля пароплавів, що стоять отам, близько самого обрію? Чи, може, гойдається на хвилях у відкритому морі, закинувши сіті на глибині?.. І те, і друге здавалося Попо однаково привабливим, і він залюбки поїхав би з татусем Жаном. Ну дарма, колись і в них буде свій човен, і тоді вже й він, Попо, ходитиме в море, як цей хлопчик з півниками. Адже татусь Жан обіцяв. Ех, ото буде лшття!
Тим часом Фіфіна, перестрибуючи з каменя на камінь, блукала берегом. Іноді вона зупинялась і вдивлялася в прозору воду, крізь яку добре було видно неглибоке дно. Хвилину чи дві вона тихенько стояла на місці, тоді рушала далі, спритно пробираючись між скелями.
Раптом Фіфіна завмерла на камені й голосно гукнула: і
— Попо! Гей, Попо, йди-по сюди мерщій! обе Не питаючи, в чому річ, Попо скочив на ноги і побіг до
каменя, де стояла Фіфіна. Цей камінь, над яким нависли
віти мигдалевого дерева, був досить далеко у воді, і, щоб оді:
дістатись до нього, Попо довелося вилізти на ближчий до Щоі
берега камінь, а тоді вже стрибнути далі. х
— Що там? Що там? — захекано прошепотів він, опи— 1х 1 нившись біля сестри. ШУ]
— Онде, гляди! — Фіфіиа показала на воду попід ске— крг лею. І
— Ой, справді! ста Попо ковзнув на ясивіт і звісив голову над водою. Фі— бал
фіна стала навколішки поруч нього і, спершись на руки, вер
теж втупила очі в прозору воду. а т;
Внизу, біля самісінького піщаного дна, без упину гаса— муі
ли веселі зграйки червоних, голубих і жовтих рибок-па— віті
пуг. Вони були яскраві й блискучі, мов льодяники. Ані бул