Попо і Фіфіна почали збирати брудні миски й складати їх у казанок. Тоді, взявшися за вушка з обох боків, підняли його і рушили на вулицю. У другій руці Попо ніс гарбузового бутля на питну воду.
По дорозі вони зупинились перед пивничкою. Для цього їм довелося трохи збочити, але Попо так хотілося Ще раз туди зазирнути, що він переконав і Фіфіну постояти з ним хвилинку.
Густі сутінки оповили вулицю синім серпанком. У пивничці спалахнуло світло. Заграла музика. Попо з Фіфіною чули веселі голоси матросів і зайшлих людей, чули, як стукають об маленькі дерев'яні столики їхні кухлі та склянки. Старий з папугою досі був там, і папуга так само белькотав щось чужою мовою, якої Попо, звісна річ, не розумів.
Уся вулиця була сповнена веселих звуків і голосів, що бриніли, мов музика. Надворі й досі не темніло; здавалося, сутінки не хочуть поступатися місцем ночі. Щоправда, такі довгі сині сутінки не були для Попо новиною, зате бентежний гомін міських вулиць дуже вразив його.
— Ой, і гарно жити в місті! — мовив він до Фіфіни.
— Авжеж,— погодилась вона.— Я така рада, що ми переїхали. Спасибі татусеві Жану — це ж він перевіз нас сюди.
БІЛЯ СТРУМКА
Другого дня сонце почало припікати з самого ранку. Попо лежав голий надворі біля хатини. Тепер улсе не було потреби надягати святкову сорочечку, і він весело качався по землі, не боячись забруднити оделсу. Вперше, відколи вони вирушили в подорож до міста, він почував себе таким безтурботним.
О цій ранішній порі вітрець був ледь відчутний, на вулицях теж панувала майже цілковита тиша. Припало білим порохом листя дерев у дворі не ворушилось. Обидва ослики спали на своєму місці за хатиною, і над їхніми головами, як завжди, дзижчали великі тропічні мухи з яскравими крильцями.
Раптом у дверях з'явилися Фіфіна й матуся Анна з повними оберемками брудної білизни.
— Сьогодні ми будемо прати,— сказала матуся Анна, звертаючись до Попо.— Ходімо з нами, коли хочеш.
Правду кажучи, в ту хвилину Попо не мав ніякої охоти кудись іти. Він так гарно влаштувався на теплій землі, що ладен був не зрушати з місця але до вечора. Але, почувши слова матусі Анни, він підвів голову й широко розплющив очі. А й справді, чом би йому не піти з ними туди, де перуть білизну? Молсе, вдасться й собі похлюпатись у воді. Ото буде весело!.. Попо миттю підхопився на ноги.
— Авжеж, матусю! — вигукнув він.— Дуже хочу! А де зи будете прати — біля фонтана на розі?
— Е ні, синку, не там. Біля фонтана можна мити посуд, бідони від молока чи навіть купати малят, таких як-от Па нсія, а прати білизну краще в струмку, що тече вздовле вулиці.— Матуся Анна віддала Попо білизну, яку тримала в руках.— Дерлш. Це ти понесеш. А я піду візьму Пансію.
Пансія, як і Попо, не мала на собі нічого, крім великої намистини на стрічечці круг шиї. Вона була тиха й слухняна дівчинка, і, здавалося, ця ранкова прогулянка тішила її не менше, ніж усіх інших.
Струмок на вулиці був невеличкий, завширшки із звичайнісінький рівчак після дощу. Але вода в ньому була чиста й прозора — кришталева вода гірських джерел, яка стрімко бігла неглибоким кам'яним жолобом, влаштованим для зручності тих, хто не мав у дворах власних колодязів.
Поки матуся Анна і Фіфіна прали білизну, Попо з маленькою Пансісю грались у воді. Попо дбайливо посадовив меншу сестричку на край жолоба так, щоб вона могла дриґати ноженятами у воді, а сам почав гасати сюди-туди посередині струмка, здіймаючи круг себе бризки і розкошуючи донесхочу.
Трохи згодом він помітив інших жінок, що також приходили до струмка з білизною. Вони знаходили десь поблизу вільну місцинку і бралися до роботи в такий самий спосіб, як і матуся Анна: намочивши й намиливши якусь річ, клали її па кам'яний край жолоба й вибивали дерев'яною палицею мильну піну. Незабаром майже по всій вулиці простягся довгий ряд жінок, що прали білизну. Чимало ровесників Попо бавились посеред струмка, а меншенькі дітлахи, як Пансія, так само сиділи скраю, спустивши ноженята у воду. Час від часу до струмка підходили напитися собаки та кози. Вулиця, яка ще зовсім недавно була така сопна й тпха, сповнилась тепер гамором і рухом.
Скрізь довкола снували люди з ношею на голові. Серед них була одна дівчинка, що привернула особливу увагу Попо і Фіфіпи,—■ маленька усміхнена негритяночка з великим дерев'яним блюдом на голові й перекинутим через руку складаиим стільчиком. Вона несла свою ношу легко й весело, наче звикла до цього вже хтозна-відколи.
Всіх таїтянських дітлахів змалку привчають носити кладь на голові. Опанував цю науку і Попо. Він міг піти до крамниці й принести додому на голові брусок мила чи кошик з фруктами так само вправно, як ця маленька дівчинка несла своє блюдо. Для такого пустуна, як Попо, це було дуже до речі, бо він мав змогу не думати про ношу і водночас вивільняв руки для різних витівок.
Одначе ця весела дівчинка з дерев'яним блюдом вийшла на вулицю не за тилі, щоб гуляти. Вона робила діло, і Попо зрозумів: те, що в неї на блюді, призначено на продаж.
Підійшовши ближче, дівчинка розклала стільчик і поставила на нього блюдо. Попо так і прикипів до нього очима, відчуваючи, як до рота набігає слина: па блюді була сила-силенна цукерок — великих м'ятних цукерок, рожевих і білих.
То були смачні цукерки, що самі танули в роті; вони приємно пахли м'ятою, і коли дівчинка зняла блюдо з голови, їй довелося відганяти велику зграю бджіл та мух, що розкошували на непокритих солодощах, поки вона несла їх вулицею.
— Хочет цукерку? — спитала вона Попо.— Вони коштують по одному пенні за штуку і страшенно смачні. Моя мати оце тільки-но їх зробила. Ну, то як, купиш хоч одну?
Попо обернувсь і подивився на матусю Анну благальними очима, але вона заперечливо помахала пальцем. У по-
гляді Фіфіїпі теж було прохання. Та на Гаїті навіть пенні — чималі гроші. І матуся Анна не могла зважитись отак узяти та й витратити дві-три монетки на солодощі.
— Ну, мамочко...— стиха мовив Попо.
— Ми вже так давно не куштували цукерок,— мало не плачучи, докинула Фіфіна.
Мати мовчала і про щось думала.
— Не знаю, що й робити,— зітхнула вона нарешті.—■ А втім — пі, не зараз. От коли впораємося з білизною і дівчинка вертатиметься назад, тоді, може, и куплю вже вам по цукерці.