Після сніданку чоловіки й діти повдягались і рушили до маяка. Жінки лишилися на березі з маленькою Пансією.
Стєлиса до маяка звивалась по схилу гори між густим гіллям мигдалю і тропічних дубів та колючими лапами велетенських кактусів. Час від часу вона виходила на відкриту місцину, і тоді Попо бачив далеко внизу, біля підніжжя стрімких гострих скель, неозорий простір океану. Хвилі здавались дедалі меншими, а сама поверхня води — гладшою і рівнішою. Та він не мав часу довго роздивлятися навкруги. До маяка було ще далеченько, і татусь Жан з дядечком Жаком, не зупиняючись, простували вперед.
Раптом дядечко Жак, який ішов перший, обернувся йкинув через плече:
— Обережно. Не зачепіть змію.
Дуже дивні слова, правда яе? Більшість людей сказали б: "Стережіться, щоб змія вас не зачепила". Однак Попо добре зрозумів дядечка Жака. А в наступну мить і сам побачив тоненьку й гарну зелену змійку, що висіла над стежкою, неначе довга гілочка. Голова її ховалась у кущах по один бік стеяски, а хвіст — по другий. Попо не раз чув від батька, що тоненькі зелені змійки нікому не завдають шкоди. Знав він і про те, що вбивати їх не можна. Ці змійки віддавна ввалсалися на Гаїті священними істотами.
Невеличка група мандрівників поминула руїни двох чи трьох занедбаних фортів, що стояли у відлюдних кутках на схилі гори. Як пояснив дядечко Жак, їх збудували дуже давно, ще тоді, коли на Гаїті хазяйнували французи. З бійниць у напіврозвалених кам'яних стінах стирчали поїдені іржею старовинні гармати. Ці руїни нагадали Попо сумну історію фортеці короля Христофора.
— Ну, от ми й прийшли! — вигукнув дядечко Жак. Попо так замислився, що, раптом побачивши просто
перед собою маяк, але здригнувся од несподіванки. А яке то було видовище! Величний простір Атлантики!..
Маяк виявився високою круглою вежею з білого каменю. В горішній його частині, мов очі казкового велетня, виблискували величезні збільшувальні стекла.
— Отам уночі горить світло,— пояснив дядечко Жак.— Коли кругом темно, його видно далеко у відкритому морі, і люди на кораблях знають, що тут поблизу берега небезпечні підводні скелі. Ці кораблі везуть зерно, м'ясо, цукор, прикраси і ще хтозна-скільки різного добра. Вони пливуть у Францію, Німеччину, Англію, Америку, і не молена, щоб вони розбились об скелі біля нашого узбережної. А інколи кораблі заходять і до нас — привозять одежу, взуття, консерви, вино. їх також треба оберігати від небезпеки, щоб усі вантажі лишилися цілими. І от, коли вони серед ночі підпливають сюди й бачать світло нашого маяка, то влее знають, що прибули на місце. Тоді вони кидають якір і чекають ро райку, поки наші лоцмани, яким відомі тут усі рифи і проходи, заведуть їх у порт.
— Та це ж просто чудесне світло! — сказав Попо.
— То правда, що чудесне,— докинув Марсель.
— А яке прекрасне звідси море! — вигукнула Фіфіна.
— Так,— погодився татусь Жан.— Але ви помітили, що діється на небі?
Очі всіх звернулися вгору. І справді, весь західний небокрай затягло важкими чорними хмарами.
— Збирається на дощ,— мовив дядечко Жак.
— Атож,— озвався татусь Жан.— Треба швидше вертатись назад.
Попо востаннє обвів поглядом безмежну океанську широчінь, якою пролягав шлях великих пароплавів. Потому всі обернулися й квапливо рушили вниз, щоб до початку грози повернутись на пляж, де лишилися матуся Анна., тітонька Мелані та маленька Пансія.
А небо все темнішало й темнішало. Знявся вітер. Він свистів і завивав у вітах тропічних дерев. Птахи поховалися в гущині і сполохано кричали. Пляжі швидко спорожніли; на березі лишилися тільки матуся Анна й тітонька Мелані. Воші влсе наготували кошики, а матуся Анна тримала на руках Пансію.
Тільки-но чоловіки й діти ступили на піщаний берег, з неба впали перші краплі дощу.
— Треба поспішати,— сказала матуся Анна.
— Авжеж,— докинула тітонька Мелані.— Починається пора дощів, і боюся, що буде справжня злива.
Чоловіки підхопили кошики і попростували стежкою. Слідом за ними, не відстаючи ні на крок, чимчикували дітлахи. За ними — матері з маленькою Пансією. Цього разу вже ніхто не зупинявся по дорозі. Всі були збудлеені. Всім хотілося швидше дістатись додому.
— Треба поспішати,— казав то один, то інший.
— Треба поспішати,— погодлсувались усі.
І Попо, і Фіфіна тільки те й чули. "Треба поспішати",— повторював кожен.
Знову почали падати важкі краплі, і небо стало ще чорнішим. Вітер так бушував серед дерев, що здавалося, ніби то гудуть і гримлять якісь велетенські труби й барабани. Бідолашні перелякані птахи кричали і квилили дедалі голосніше.
І раптом вибухнула гроза. По небозводу прокотився лункий удар грому. Хмари нависли так низько над землею, що Попо не міг розгледіти верхівок гір. Спалахнула блискавка, і знову загуркотів грім. А в наступну мить сипонув рясний дощ — суцільна злива прозорої теплої води.
Розбурхалось і море. Величезні хвилі важко гупали об берег, і довгі зелені язики жадібно лизали білий пісок. Не вщухаючи гуркотів грім, а з неба ринули все нові й нові струмені води.
Мандрівники раз у раз пришвидшували ходу. Але Попо не турбувався. Він був звичний до води і не боявся намокнути. І все-таки непогано було б скоріше опинитися вдома й надягти суху сорочину.
Коли вони ввійшли у місто, дощ періщив, мов з відра, а вуличні рівчаки перетворились на справлені ріки. Попо й Марсель залюбки брели по воді, здіймаючи навколо себе фонтани бризок. Татусь Жан і дядечко Жак, що йшли попереду, таколе не зважали на грозу. Вони бачили її не вперше. І, не звертаючи уваги на перекоти грому, спокійно розмовляли між собою.
Трохи далі мандрівники побачили на вулиці козу, що самотньо стояла під дощем. Вона обернулася спиною проти вітру й була мокра-мокрісінька. Бідолашну тварину поливав дощ, і вона мала такий безпорадний, жалюгідний вигляд, стоячи сама одна посеред вулиці, що в Попо одразу лс майнула думка чим-небудь їй допомогти.
— Ти тільки глянь на цю бідолашну кізку,— сказав він Марселеві.— Треба їй якось допомогти.
— Та в місті тисячі кіз! — засміявся Марсель.— Невже ти станеш їм усім допомагати? їх тут більше, ніж людей.
— Я зовсім не жартую,— докірливо відказав Попо.— У неї такий сумний вигляд!