Попо і Фіфіна, діти з Гаїті

Страница 14 из 16

Ленгстон Хьюз

зможе. Та й ми хочемо подивитись, як його проводжатимуть.

— Так-так, розумію.

Татусь Жан похитав головою. Попо не зводив з нього очей. Постать татуся Жана чітко вирізнялась па тлі багряного відсвіту сонця, яке вже ховалося за обрій.

— Ну скажи, що ти згоден, татусю Жане. Ну скажи, будь ласка...— благально мовив Попо.

— Ну скажи, що згоден,— приєднала свій голос Фіфіна.

— Ну скажи...— прошепотіла й матуся Анна.

Татусь Жан звів на них очі й добродушно усміхнувся.

— Гаразд,— тихо сказав він.— Підемо післязавтра.

ЧУДОВА ПРОГУЛЯНКА

І от післязавтра настало. Попо рано-вранці був уже на ногах і, підхопивши відерце, гайнув до фонтана по воду. Поки матуся Анна готувала сніданок, Фіфіна бавила маленьку Пансію, а татусь Жан походжав коло хатини, покурюючи люльку. Небо було ясне, блакитне, лише далеко

на сході, над самісіньким обрієм клубочилось кілька легких ролсевих хмарок. Прямуючи до фонтана, Попо ал: пританцьовував од радості. Він набрав води, обережно поставив відерце на голову так, щоб воно не впало, і рушив додому. Тепер Попо був дорослий хлопець і вільно міг нести на голові повне відерце води. Йому вже не раз доводилось це робити, і він навчився ходити з ношею майже без зусиль. А того дня, наперед радіючи з наступної прогулянки, зовсім забув про ношу.

Коли Попо дістався додому, на лаві серед двору влсе сиділи дядечко Жак, тітонька Мелані і Марсель. Вони принесли з собою великий кошик бананів та плодів манго й були готові рушати в дорогу.

— Гей, братику! — гукнув Марсель, тільки-но Попо ввійшов у двір.— Коли це ти навчився так носити воду?

— Та влсе давненько,— скромно озвався Попо.— Це матуся Анна мене навчила.

— Еге ж,— докинула матуся Анна.— Він уже великий хлопчик, то нехай привчається до діла.

— Ваша правда,— сумовито зітхнула тітонька Мелані.— От і Марселеві теж не завадило б у нього повчитись. Це так добре, коли діти допомагають батькам.

Тим часом татусь Жан з дядечком Жаком подались на берег. Та незабаром матуся Анна гукнула їм, що вона внсе готова, і вони зараз же попрямували схилом нагору. Повертаючись, вони стиха перемовлялися між собою.

— Отже, всі готові,— зауважив татусь Жан.

— Так,— сказала матуся Анна.— Ви, чоловіки, беріть кошики з їжею. Я понесу маленьку Пансію, а тітонька Мелані нехай іде без нічого. їй сьогодні трохи нездужається.

— Гаразд,— погодились чоловіки.— Ну що ж, тоді — в дорогу. Тільки глядіть, лсіноцтво, не відставайте! — І вони поблажливо засміялись.

Татусь Жан і дядечко Жак рушили вперед, усе про щось тихенько балакаючи. Вони вийшли на Приморську вулицю і повернули в той бік, де був вихід з бухти Кап-Гаїтьєн. Слідом за ними вистрибували Попо, Марсель і Фіфіна, а матуся Анна з тітонькою Мелані чимчикували позаду.

Так, не зупиняючись, вони пройшли з милю понад берегом бухти. З одного боку позаду лишалися будинки, дерена, пагорби; з другого — прив'язані до берега човни й рибальські сіті, розвішані сушитися на низьких вітах дерев. Поминули й кілька невеличких пляжів. Один з них налелеав американським матросам. Роздягальні стояли біля самісінької води, а неподалік від берега в морі було зроблено дротяну загорояеу від акул, щоб матроси могли купатися спокійно.

Далі пішли пляжі, де купалися гаїтяни. Вони теж мали захист від акул, але то була не металева сітка, натягнута у воді, а підводні скелі та водорості. Вони так рясно розрослись недалеко від берега, що їх було добре видно навіть з крутої стежки, на яку вийшли татусь Жан і дядечко Жак зі своїми родинами, спускаючись до берега океану.

Подорожні пройшли ще трохи берегом, тоді спинились і поставили на пісок кошики з їжею.

— Ну, і що лс ми тепер робитимем? — спитав дядечко Жак.

— Давайте перебудемо тут спеку,— запропонувала матуся Анна.— Спочатку треба скупатися, а тоді вже поснідати й рушати далі до маяка. Адже купатись одразу після їди недобре.

— Еге ж,— сказала тітонька Мелані.— Кращого й не придумати.

Дітям цей план та коле сподобався. Хоч усі вони рвалися швидше побачити маяк, проте не менш приваблювало їх і купання в океані, заради якого вони згодні були відкласти на годинку-другу подорож до маяка.

Вони хутко вислизнули з одягу — на кожному було не більше двох одежин — і кинулися в хвилі. Татусь Жан з дядечком Жаком теж приготувались купатися. Матуся Анна і тітонька Мелані посідали на пісок у затінку великої кам'яної брили і бавилися з маленькою Пансією.

Всі дітлахи почували себе у воді паче вдома. Вони весело пірнали й легко запливали аж до рифів. Потім, вернувшись на мілке, почали гратися серед водоростей. Вони знаходили довжелезні гірлянди зеленої морської трави й витягали їх з води. Але незабаром виявилось, що на березі водорості зовсім не такі гарні, як здасться у воді. Полежавши трохії па сонці, вони швидко перетворювались на слизьке брудно-коричиеве місиво.

— Не чіпайте їх, нехай залишаються у воді, там, де їм і належить бути,— сказала матуся Анна.

Фіфіна вийшла з води й сіла на пісок перепочити. Трохи згодом Попо і Марсель почули, як вона голосно гукає:

— Ой Попо, ой Марселю, гляньте, що я знайшла! Ідіть мерщій подивіться!

Вона знайшла в піску гарну морську мушлю, рожеву всередині й сріблясто-сіру іззовні.

— Оце так красуня! — похвалив знахідку Марсель.

— Еге лс, гарна,— згодився Попо.

Тим часом татусь Жан і дядечко Жак, щосили вимахуючи руками, запливли до найдальшого рифу. Минуло вже дві, а може, й три години, відколи подорожні вирушили в путь, і сонце сходило все вище. Ще трохи — і воно до-сягло зеніту.

Матуся Анна й тітонька Мелані повикладали на плаский камінь їлсу з кошиків і гукнули дітей та чоловіків снідати. Дітлахи, вистрибуючи, мов веселі звірята, прожогом кинулися па берег, зате чоловіки не дулсе поспішали. Вони неохоче повернули назад і, вилізши з води, поволі пішли до каменя.

Після довгої дороги та купання їжа видалась удвічі смачнішою. По щоках та підборіддю Попо стікав солодкий і липкий манговий сік. Хлопчик раз у раз облизував пальці. Йому здавалося, що він ніколи в лштті не їв таких смачних речей. Фіфіна віддавала перевагу бананам, але матуся Анна не дозволила їй з'їсти більше трьох: від бананів дитину могло занудити.