Попіл снів

Страница 32 из 54

Загребельный Павел

Його знову рвало, щось колотилося в ньому темне й страшне, судомило все тіло, так ніби він уже конав. І ні слова, ні стогону, ні звуку, і це було найстрашніше. Може, коли б Галка не була медиком, то тут Чуйкові й кінець. Надто вже просякнув його організм таємничими імпортними препаратами, щоб ось так одразу, без відповідної підготовки і перехідного періоду перейти на споживання натурального українського продукту, популярно званого самогоном. А може, справа й не в цій диявольській суміші, яка утворилася тої ночі в Чуйковому організмі: адже ніхто на цілому світі не знав, не відав ні того, з якою силою вражено Чуйків мозок космосом, ні того, що витворяла з цим мозком доктор Аля.

Галка не переймалася надто високими матеріями. Народний досвід плюс елементарні медичні знання — цього, як вона вважала, досить, щоб помогти Василеві, бо хіба ж він перший і хіба останній, кому "не пішла" випивка і кого доводиться рятувати жінці.

І вона все зробила як треба, обмила, роздягла Чуйка, вклала в постіль, поклала грілку до ніг, поїла міцним чаєм, тоді відваром трав, тоді наколотила вже чогось лікарняного. Чуйка вже не вивертало, як жіночі колготки, але й не скажеш, що він уже здолав напад немочі. Лежав як мрець, спав чи не спав, дихав чи не дихав, очі розплющені, але невидющі, Галчин голос ніби й чує, але не відгукується, не показує й знаку. Горе, та й годі!

Галка впіймала на обійсті курку, зарізала, поставила варитися, може, хоч бульйон піде Василеві на користь, для грубки вибирала тільки березові дрова, від них менше диму, та й дим не такий ядучий, як від соснових, вона провешталася цілий день (хоч того дня як курці клюнути!), вже й стемніло, вже ніч, від утоми Галка ніг під собою не чула, а толку? Василь як лежав чи то живий, чи то мертвий, так і лежить, не їсть, не п'є, не дихає, ото тільки ніби зворухнуться йому губи, коли Галка зволожує їх трав'яним одваром, і то вже радість, та тільки що ж то за радість.

Коли вже настала глибока ніч, Галці стало страшно. Завтра зранку треба заступати на чергування в санаторії, колоти льотчикам вітаміни, а як вона покине Василя? Та чи й доживе він до ранку? А що, коли вмре отут, у її постелі?

Галці стало страшно. Страшно за Чуйка, який може вмерти від незнаної хвороби, і допомогти Галка йому нічим не може, навіть покликати лікаря не зважиться, бо ніхто не повинен знати, що Чуйко тут, у неї. Страшно за Чуйка (вже мертвого), Галці страшно було ще й тому, що вона нікому не зможе довести, хто він, і що, і як попав до неї, і з якої причини вмер. Адже в нього ніяких документів, він з'явився не знати звідки, втік невідомо від кого…

Страшно й гірко було Галці і за своє розсмикане життя в убогості, самотності й безнадії. Була ще молода, гарна, розумна, чоловіки кружляли довкола неї, як оси коло меду, але приходили й відходили, і жоден не приходив удруге, і нікому було поскаржитися або хоч поплакати, бо у відповідь буде тільки знизування плечима і поблажливе пояснення: "Що вдієш? Льотчики! А в них служба. Куди пошлють, туди й летить".

Чуйко був єдиний, що прилетів до неї вдруге. Вона так зраділа тоді в їдальні, коли танцювала з підполковником Вовою і побачила Василя, що вся ніби стала скляною і боялася зробити бодай один необережний рух, щоб не розбитися.

А тепер виходить, що Василь повернувся до неї тільки для того, щоб умерти. Яка ж вона нещаслива!

Спала Галка сидячи на стільці біля ліжка (так звикла спати на санаторних чергуваннях) і не випускаючи з своєї руки Чуйкової руки.

З його руки не било смертним холодом, отже, Чуйко був іще живий.

15

Живий чи мертвий, Чуйко міг і далі спокійно перебувати там, де він був. Його могли знайти вже в перші два дні після втечі — врятувала, як ми знаємо, логіка. Тепер дні покотилися далі, і небезпека теж мовби покотилася кудись далі й далі від Чуйка, так ніби про нього зовсім забули.

Забути могли: надто багато справ було в молодої Української держави. Та не це було причиною.

Причина визначалася способом буття, успадкованим повнолітніми громадянами незалежної держави України від держави-імперії, що звалася Радянським Союзом.

Самий же той спосіб буття звався коротко: план. "Я наших планов люблю громадье!" — вигукував поет. Плани любили вожді й дрібненькі партійні керівнички, директори заводів і маршали, комсомольці й директори театрів, завмаги і двірники. Все робилося заради плану, власне, вже й ніхто нічого не робив путнього, а тільки виконував план.

Радянського Союзу вже не було, комуністичної партії не було, Горбачов заявив, що припинив виконання обов'язків Президента, геронтократи з Політбюро, які ще вчора ладні були примусити навіть шлюбні пари спати разом тільки за кремлівськими планами, тихо сиділи на урядових дачах в очікуванні (запланованих!) пайків, а всемогутній план, вгніздившись у головах нещасних громадян, і далі зводив нанівець усі людські зусилля, розумного робив дурним, найблагородніші наміри — пшиком.

Генерал міліції Іван Трохимович Кущ, віддавши розпорядження про майора Чуйка, тут же дав команду всім службам розробити детальний план операції, тоді скликав у себе нараду відповідальних працівників, де план було обговорено, виправлено, доповнено і дано завдання скласти новий план, який треба було узгодити, затвердити і розіслати на місця, тобто в області, де, в свою чергу, так само візьмуться за складання вже власних планів, які пошлють нижче: в райони й міста, де знов…

Валерій Винокур, узгодивши з начальством попередній план дій, узявся за детальну оперативну розробку, яку треба буде узгодити, затвердити й розіслати по областях, де так само візьмуться за детальні оперативні розробки, щоб…

Прокурор Повх, не діждавшись Оксани, подзвонив генералові Кущу.

— Куди ви поділи мою співробітницю?

— Хіба майор Винокур не повідомив? Ми з ним домовилися, щоб він…

— А що мені з його повідомлень? Треба возбуждать кримінальну справу по факту зникнення офіцера, а хто буде возбуждать, коли ви мою співробітницю зоставили в заложниках!

— Не в заложниках, а для діла. Так було треба.

— А хто мені буде возбуждать? — знов завів свою занудливу пісню прокурор Повх, але Іван Трохимович вже не став слухати.