Попіл снів

Страница 24 из 54

Загребельный Павел

— Я не бачила "Сталкера", — сказала Оксана.

— У вас є годинник? Котра година?

— По-моєму, дванадцята.

— Що-о? Дванадцята дня? Вже половина першого дня 1992 року? А ми й досі… Ви дозволите, я подзвоню до нашого дорогого Івана Трохимовича? Алло! Мені треба вісімку плюс нуль сорок два і тут: двісті дев'яносто три, двадцять… Агов! Вітання від двох ув'язнених. Щось втішного, наш любий генерале? Чудово! Кажете, всі ваші структури задіяні? Державний механізм набирає обертів? Чудово! Ви дозволите потурбувати вас наприкінці робочого дня? Він у вас ніколи не кінчається! Так само й у нас з Оксаною. Ні, ні, я сама… До мене — це неможливо… Я не хочу вас обтяжувати. Бай-бай!

То хто ж є хто, люба моя Оксано?

11

Чуйко тягнув Сидора, якого йому втулила Галка, і навіть засапався.

— Ти що, цеглу в ньому з санаторію переносиш? Хата й досі недобудована?

— Може б, ти заплатив за добудову?

— Ну, не будь тигрою! Ти ж знаєш: я все віддав Тамарі при розлученні, а тоді посилав матері… І цілий рік — без нічого… Казав тобі чи не казав?

— Казав, казав… А в сидорі — харчі. Ти коли сьогодні їв?

— Сьогодні? По-моєму, я й учора нічого не їв. Та ти плюнь!

— Сам і плюй! Потримай мою сумку, я відімкну. Замок тугий…

Вона жила з матір'ю й дідом. Мати вмерла, тоді вмер і дід, будинок, який вони споруджували, так і зостався недокінчений, для житла — тільки одна кімната з кухнею… Був у Галки чоловік, шофер з цукрозаводу, — прогнала за пиятику.

В кімнаті було холодно, як у Гренландії.

— З учорашнього дня не топилося, — сказала, роздягаючись, Галка. — Ти не скидай шинелі, ще простудишся. Я швиденько… Розпалю трісочки, а тоді підкладу дров — нагріється хутко…

— Що холод? — Чуйко ніяк не міг добрати властивого тону: чи йому далі бути "п'яним", чи справді плюнути на все, протверезіти, обняти Галку. — Мене доктор Аля — знаєш? — тримала як у холодильнику!

Він пожбурив подалі від себе кашкет, спустив з плечей просто на підлогу шинелю, підійшов до Галки, що навпочіпки присіла перед грубкою, поцілував її в коси.

— Відстань! — крутнула вона головою. — Іди до своєї доктора Алі!

— Тю, дурна! Та вона стара! Сорок вісім років. В матері мені годиться.

— Паспорт показувала?

— Навіщо паспорт? Так розповідала. Робити ж нічого. Я лежу весь у трубках і присосках. Вона прийде, сяде і говорить, говорить, говорить. А то приведе з собою одноокого генерала. Пірат такий і мракобіс. Не говорить, а пищить, а гад — яких пошукати! Той і собі говорить, говорить… А я сплю… Ти такий фільм "Сталкер" бачила?

— Одчепись!

— "Сталкер", питаю, бачила? Нам в Афганістані привозили. Засекречений чи заборонений, вже не згадаю, а туди везли. Ну, бойовий склад, сама знаєш… Який "Сталкер"? Яке кіно! Прилетів живий, знайшов що випити — ось тобі й усе кіно! А я подивився разів зо три. Ніхто не дивиться, а я прийду і кажу механікові: "Ану, сержанте, крутони ще раз отих апостолів!" Він і крутить. Там оті апостоли, що біля Ісуса Христа лежать в саду і сплять. Він ходить, а вони сплять. І Юда, той, що Христа продав, спить.

Він не відходив від Галки, гладив її коси, роздумливо, мовби сам до себе, казав:

— Апостоли, значить, сплять у цім саду, забув, як він зветься, ну, це ж давно було, дві тисячі років тому, а сьогодні у нас тут після Чорнобиля, чи що, троє чудиків з такими головами, як у того московського генерала, тиняються, тиняються, бродять, блукають і говорять, говорять… Ті сплять, а ті говорять… Ті…

Він раптом замовк, обняв Галку за плечі, підвів з підлоги, наблизив до її лиця знекровлене обличчя, прошепотів:

— Ти мене чуєш. Галко? Ті говорять, а ті сплять. І Юда спав, а тоді прокинувся і продав Христа… А я не прокидався, а… Казав же тобі? Ну, казав?

— Ну, що ти казав? — спробувала випручатися з його рук Галка. — Що ти там таке казав? П'яний ти весь, ото й казав!

— А про матір казав? Що матір свою вбив, казав? Спав і вбив. Як Юда. Гірше Юди, бо той прокинувся, а я не прокинувся…

Він притиснув Галку до себе і заплакав, і вона теж заплакала від переляку, співчуття, жалю.

— Ну, що з тобою, Васю? — розгублено шепотіла вона. — Що вони з тобою зробили? Не треба про себе такого, хіба ж можна таке? Гріх і вимовляти, а ти… То все неправда, Васю. Ти просто п'яний, і все… Ну, Васю!

— Який я там у чорта п'яний! — Він спробував пройтися по кімнаті, але було тісно, натикався то на стілець, то на ліжко, то на стіл. — Пили з цим Славою, пили, він розхвалював, яка знатна горіхівка, а воно хоч би тобі що…

— Та трепло той Слава! Дівчата вже його знають, так вони самогонку компотом з сухофруктів розбавили, а йому сказали: горіхівка. Він і радий!

— А в тебе нічого не знайдеться міцнішого? Щоб шалдабахнути мене по кумполу і забити памороки!

— Куди тобі міцніше? Тебе й так — хоч замість галстука зав'язуй!

— Мені треба шарахнути по кумполу, щоб не спати. Доктор Аля глушила мене уколами, — знаєш? — як жигонуть — півдня наче плаваєш, а голова як пустий гарбуз… Бачила мою голову?

— Та бачила. Обголили тебе — наче з дурдому.

— Де я був, там, Галко, страшніше за дурдом! Дай руку! Спробуй, які в мене дірки в голові!

— Ой лишенько! Що ж це таке? Васю! Хто це тобі?

— Доктор Аля, доктор время…

— Та що ж це за звірі такі? Навіщо?

— А для екології! Чула про екологію? Всі про неї долдонять! Кар'єру роблять. А мені доктор Аля дірки в черепі — для екології. Щоб вільна циркуляція, значить… Дай мені руку, Галко! Не відпускай мене від себе…

— Та я ж не відпускаю… Ось приготую щось… Тобі ж треба їсти, а то ти он який кволий…

— Ну, я нічого… Все на місці… Я, знаєш, тільки оклигаю після її укольчика — зразу зарядочку космонавтів! Ей, ти куди?

— В погріб. Капусти, помідорів… у мене ж усе своє… Тепер якби не город, то хоч здихай… Бо зарплата ж яка?

— Я з тобою!

— Та ти посидь. Чого тобі гнутися там… З отакою головою…

Він узяв Галку за руку, глянув їй в очі, сказав тихо:

— Галко, ти нічого не зрозуміла. Я ж сказав тобі: не відпускай мене й на секунду! Це вже хіба накачаєш самогонкою до безпам'яті, та й то ще не знаю… А так… Ось слухай… Сказав тобі про однорукого генерала з Москви? Сказав? Ну, то я його повісив!

Вона затулила йому рот долонькою, перелякано озирнулася: чи не почув хто-небудь!