Попались

Нечуй-Левицкий Иван

Дитячі різдвяні сценки на одну дію

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Марко — хлопець 10 год, син поміщика Маньківського.

С а н ь к о — Марків брат у первих, сирота, гімназист першого класу. Живе в домі свого дядька Маньківського. Приїхав з Києва до дядька на святки. В гімназичному мундирі.

Олеся, Келя — Маркові сестри, менші од його.

Амалія Карлівна — гувернантка коло дітей, немолода панна, німкеня.

Марина — баба, наймичка, служить за птичницю в пана Маньківського.

Микитка — онук баби Марини; літом стереже панські курчата та пасе індики; взимку часто ходить в гості до баби Марини. Часто грається з папськими дітьми в садку, пасучи індики.

Дія діється на селі, в домі пана Маньківського, на різдвяні святки, як Маньківський і його жінка поїхали в гості до сусіда в друге село.

ВИХІД 1

На сцені дитяча спальня. Коло стіни двоє ліжок. Посередині стіл і стільці. Одні двері на праву руку в покої, другі двері на ліву руку в пекарню.

А мал і я (сидить коло стола). От пани поїхали в гості. Мабуть, там їм весело, а я сиджу з дітьми та світом нуджу. (Позіхає). Господи! Яка нудьга в цім селі! Ще до вечора далеко. Піду я до сахарні до директора та одві-даю його. Може, застану його дочок вдома, то хоч побалакаю. А може, й син директорський, Фріц, дома. Ой, що то за красунь! Ой! (Важко зітхає, пускає очі під лоб, встає, йде до дверей і гукає). Бабо! Бабо Марино! А йдіть лишень сюди!

ВИХІД 2

Амалія й баба Марина.

Марина (входить). Чи то ви мене кликали, чи то мені так вчулось? Може, це, думаю, вітер гуде. А наші наймички пішли гулять. Пішла б і я, та нема на кого пекарні покинуть.

Амалія. Я оце надумалась піти до фабрики до директора. Посидьте, бабо, з дітьми або наглядайте, щоб часом не наробили якого шелесту без мене. Та добре кмітьте за ними, щоб часом не нашурубурили тут. Може, забіжу ще й до попаді. Я не довго гаятимусь: швидко й вернусь на чай. Та не забудьте надвечір наставить самовар.

Марина. То йдіть, а я сидітиму в хаті. Все одно старій бабі сидіть чи вдома, чи деінде.

Амалія (гукає). Келю! Олесю! Ходіть лиш сюди! (Келя й Олеся вбігають в кімнату).

ВИХІД з

Амалія, Марина, Келя й Олеся.

К е л я (до А малії). Ви нас кликали?

Амалія. Кликала. Посидьте тут з бабою, а я побіжу на часок до директора та до попаді та й швидко вернусь.

Олеся. До Гольца? І я піду з вами. Там в Емільки такі гарні ляльки.

Келя. Кращі за наші. І я піду. Візьміть і мене, візь-міть-бо!

Олеся. І мене, і мене! Візьміть, візьміть! (Підскакує й хапає Амалію за руку).

Амалія. Тепер не візьму вас. Нема мами, а без мами я сама не можу цього зробить; не візьму вас з собою. Нехай іншим разом. Ну, прощайте, діти, та не пустуйте! Чуєте? Баба мені все дочиста розкаже, як будете пустувать. А паничі де? І досі скобзаються на ставку?

Олеся. Скобзаються.

Амалія. Я на часок. Ну, прощайте. (Цілує Олесю й Келю й виходе).

ВИХІД 4

Марина, Келя, Олеся.

Марина. Піду та візьму своє шитво. Ще до вечора далеко: ще не гріх шить. А ви тим часом посидьте самі та не пустуйте. От і паничі незабаром з кобзалки вернуться. (Виходе в пекарню).

ВИХІД 5

Келя, Олеся, Марко й Санько.

Марко й Санько вбігають прожогом в кімнату в пальтах, з лижами в руках. Роздягаються.

Марко. Ото руки померзли! Зовсім пограбли. Стали неначе дерев'яні. (Дме на пальці).

Санько. Ой, змерз! В ноги зашпари зайшли. (Стрибає по кімнаті й дмухає на пальці).

Олеся (жалібно). Самі ходили скобзаться, а нас і не взяли. Бач, які добрі!

Санько. Бач, які! (Перекривляє). Погрію я коло те-

бе руки. (Хапає Олесю за щоки холодними одублими руками).

Олеся. Ой-ой! (Сміється й кричить). Які холодні! Як у жаби! Ой, одчепись од мене! Не зачіпай мене! (Тікає. Санько доганяє її й знов тулить руки до її щік).

Марко (хапає Келю за щоки обома руками). А ну й я погрію коло тебе руки!

К е л я. Хіба я груба, щоб ти коло мене руки грів? Геть, жабо, одчепись; ух! Холодний, як жаба. (Б'є Марка по руках і втікає в куток).

Олеся. Вам то й на скобзалці можна скобзаться, а нас то й не пускають.

Марко. Бо ви панни, а ми паничі. Паннам не можна скобзаться на ставку. (З повагою, мов дорослий).

К е л я. А я щось знаю, та вам не скажу.

Марко. Що таке? Скажи-бо, скажи! Може, мама нам готує новий подарунок на новий рік?

К е л я. Знаю, та не скажу. Щось таке гарне...

Санько. Вона все дражниться. Як не скажеш, то й не треба. Нам не цікаво знати.

К е л я. Еге. Не цікаво. Амалії нема дома. Амалія пішла в гості до директора.

Марко й Санько. Ото новинка! Хіба нам її страшно?

Санько. То ви тільки боїтесь її, аж труситесь. (Удає переляканого: витріщає очі й труситься, ніби з переляку). А ми її й трошки не боїмось, і вухом не ведемо! Ми вже великі, а ви ще малі. (З повагою).

ВИХІД 6

Ті ж самі й баба Марина.

Марина входить з шиттям в руках і сідає коло стола на стільці. Шиє. Діти стають коло стола.

К е л я. Бабо! Чого в вас полотно в руках труситься, як ви шиєте?

Марина. Бо я вже стара. От у вас, молоденьких, то руки не трусяться; а як і ви доживете до моїх літ, то і в вас руки, може, так само труситимуться.

Олеся. Заколядуйте нам, бабо, колядки.

К е л я. Заколядуйте-бо!

Марина. Колядувала колись, як була .молода, а тепер я вже стара стала, не втну.

К е л я. То що, що ви старі? Хіба старі не колядують? Заколядуйте-бо, заколядуйте.

М а р и н а. Я вже й колядок позабувала. Якої ж вам? Олеся. Та будлі-якої; якої вмієте. Марина. Хіба оцеї. (Співає).

Ой на Ордані тихо вода стояла,

Там матір божа сина свого купала.

А скупавши, у шовкові сповила,

А сповивши, у ясельця вложила.

Над ясельцями сірі воли стояли;

Над божим дитям своїм духом дихали.

От і голосом не виведу. Був голосочок, та позички з'їли. А колись я, господи, як співала. В мене колись був такий силенний голос, що я вас і поглушила б.

К е л я. Заколядуйте, бабо, ще якої іншої колядки. Я, господи, як люблю колядки.

Марина. Ой, втомилась я вже, неначе якусь роботу робила. (Кашляє). Знайдіть собі яку іншу забавку.

Олеся. Яку ж забавку ми найдемо? Мені ляльки так обридли, що я не хочу на їх і дивиться. Коли б тато накупили яких ще інших.

Марина. То танцюйте, коли вас нудьга бере, а роботи ніякої нема.

Олеся. То потанцюйте нам, бабо! (Усі сміються).