— То ваш брат, може, таким робом дичину б’є, а ми за сто ступенів висадим око вовку!
— Овва! — йому на те дядько.— Та за сто ступенів не можна вгледіти й ока!
— Не дуже-то й овва: я стріляю вовків уночі, а звісно всякій хрещеній людині, що поночі у вовка око світить, як свічка!
— От бреше, так бреше! — зареготали кругом.
А дядька роздосадували такі хвастощі, і закортіло їм приборкати Петру язика — та й уже. Ех-ех-ех! чи їм, бідним, і в голові клалося, що потім сталося.
— Ну, от ти брешеш, що на сто ступенів уночі вибиваєш кулею вовку очі,— встали дядько і підперлися в бік однією рукою,— а я тобі докажу, що ти й шапки на сто ступенів з голови не зіб’єш.
— Не зіб’ю, кажеш? — встав і Петро; зачепили його за живець таки дядько.
— Не зіб’єш!
— На сто ступенів?
— На сто ступенів!
— Давай об заклад!
— Давай!
— Що ставиш?
— Два відра горілки!
— Добре, згода!
— Тільки слухайте, хлопці,— повернулися до нас дядько,— щоб збив з голови, щоб шапка упала! Попасти — не штука, а от збить, щоб упала.
— Знаю, знаю: впаде, аж покотиться!
А вся суть у тім, що в нашому селі любили хлопці носить шапки з круглими твердими днами, так що шапошники вставляли в саме дно кружок підошви; ну, так от бачите, коли куля попаде в саме денце, то вона впоперек підошви не проб’є, а тільки ковирзне її й зіб’є шапку. Всі стрільці розуміли труднацію завдачі, для того й почали сумніватись, а це ще більше розпалило і мого дядька, й Петра.
— Та киньї — раяв дядьку завзятий його друзяка Микита.— Пропаде два відра горілки.
— Не моя буде горілка, а Петрова.
— Та й не пропаде,— підхопив хтось,— вижлуктаємо!
— Ну, так шапка пропаде!
— Коли не влучу в вершок, а проб’є смушок, так я ставлю шапку нову! — сказав Петро й виміряв оком Микиту.
— Збавиш шапку, та й годі! — ущипнув його Микита.
— Ні, не збавить, а зіб’є з голови! — вставила своє слово й Марина.
Уже така була дівчина — стрижене-смалене, аби наперекір.
Як зачули ж дядько Маринине слово, так враз і спалахнули, аж вуха налились кров’ю.
— Так і зіб’є з голови, кажеш?—опекли вони оком Марину.
— Шапку? Безпремінно зіб’є! Щоб Петро та не збив? — аж покотиться! — одрізала Марина; їй, стало буть, заманулось тільки ущипнуть дядька словом.
— Так думаєш? — глянули на Марину дядько й око одно прищурили.— Ну, побачимо! Міряйте ступні!
Встали дядько й пішли вигоном уперед, а тут де не візьмись — уже іменно нечиста сила, та й годі, — чорна кішка як шмигоне йому під ноги! Я до дядька:
— Дядечку, голубчику, не бийтеся сьогодні об заклад— програєте: чорна кішка перебігла дорогу.
— Начхать! — буркнули дядько; уже, видимо, їх так розлютували.
— Та це відьма Созонтиха, єй же то богу, вона! — упрохував я дядька.
— Хоть би й сама чортиха! Геть!! — гуконули на мене і пішли далі.
Я подумав собі, що дядько ж розумні, так знають краще за всіх, ну й заспокоївсь. А Петро мені й гука:
— Побіжи-но, хлопче, та принеси мою рушницю й набої! Знаєш де?
— Знаю, як не знати, знаю! — крикнув я і побіг уже весело.
А! бодай би уже мені ноги уломилися, аби я не вертався!
Коли я приніс рушницю, дядько уже стояли далеко на вигоні, за сто ступенів, а йому Микита ніс зріз, щоб було на чому добре сісти, а то стоять довго, поки цілитиметься другий, важко; бува, як-небудь, утомившись, схитнеш — ну, і заклад не в щот.
Я було схотів стать коло дядька, так не дозволили:
— Ідіть,— кажуть,— всі геть, не мішайте мені рівно сидіти.
Ну, я й одійшов, але все-таки недалеко.
А Петро почав набивати рушницю: порох ото насипав на ліву руку та й давай його з однієї жмені пересипати в другу,— вивіряв, стало буть, оком та видував непотрібну потерть; потім ото як зачав прибивать штомпулом клейтух, так бив доти, аж поки штомпул не став із цівки вище голови вискакувати, а далі ще як почав молотком заганять кулю, так у мене аж на серці застукало; думаю собі: "Програють бідний дядько заклад, бо здорово взявся за справу Петро".
А дядько спокійно сиділи собі на зрізі і, хитро усміхаючись, пускали клуботні диму.
"Ой-ой,— сказав я сам собі,— либонь, уже дядько щось та придумали: недаром же вони усміхаються, недаром же вони і розумні на все село!"
Коли гляну ще раз,— а це дядько запустили-запустили клубками дим, щоб ото, бачите, не заприкметили, та хіп рукою та й насунули шапку аж на самісінький лоб, ще й вершок придавили...
Я, як завважив оте все, так аж за живіт ухопився, от, думаю, утруть носа Петру, так утруть!
А Петро уже гука:
— Готово, сиди смирно!
— Сиджу! — одгукнули й дядько, засміявшись собі в вуса.
Став ото Петро на одно коліно і почав цілитись в шапку: то одведе од ложа щоку, то знов приложить, то одведе, то знов приложить. Ми всі й дух притаїли.
Тарррах! — розлігся постріл, і синій димок довгою цівкою по траві покотився.
Я глянув на дядька: шапка не злетіла, а буцім ще міцніше до чола влипла; тільки дядькова голова нагнулася нижче.
— Не збив шапки! Виграв Антін закладі — загомоніли кругом.
Я підбіг перший до дядька і остовпів: вершок шапки пробитий був кулею, та разом була пробита і дядькова голова; із-під шапки довгими краплями сочилась темна кров по побілівшій як полотно щоці.
Всі надбігли до дядька і мовчки стали, як громом прибиті.
А нещасний Петро подивився на покійника пильно, почухав потилицю і тихо сказав:
— Чи ба! Понизив!
А Марина як глянула, так як підкошена трава і впала; а уночі знайшли її на леваді: висіла на тім самім яворі, під котрим я її з дядьком бачив.
Так як же після цього в прикмети не вірити?