— Ти Петра не займай,— огризнулась Марина,— над нещастям ніхто не сміється!
А з Петром, точно, було ще в маленстві нещастя: звалилась якось балка при панській будівлі і розплющила йому перенісся, мало, кажуть, на смерїь не забила.
— То,— каже Марина,— нічого, що йому ніс покалічено, а він парень друзяка! Не з носом жити, а з людиною.
— Так, стало, він тобі любий? Признавайся! — крикнули дядько і схопили її за руку.
— А хоч би й так. Тобі що? — засміялась знову Марина та так із-під чорних брів на дядька поглянула, що вони аж рукою за серце вхопилися.
— А те, що коли ти ще довше будеш мене дурити, то я тебе у цей колодязь закину: уже коли не мені, так і не безносому,— ото й знай!
— Ото, який страшний, подумаєш! — усміхнулась Марина, а таки, запримітив я, зблідла.— А ти от не казись, а розумом розкинь, то й побачиш, що моя правда: чим-то ти будеш сім’ю содержувати?
— Як чим? Та хіба у мене рук чортма? За всякого другого справимось, та, крім того, єсть і рушниця-порадниця.
— А крім того, ще й шинок,— додала єхидно Марина і знов засміялася.
А правди ніде діти: долюблювали покійний дядько часами в шинку попосидіти, не те щоб п’яничити, а так кумпанію, бесіду любили.
— Ну, при жінці можна буде Лейбу й набік,— усміхнулися теж і дядько.
— От бач, а Петро й тепер обходить шинок третьою вулицею, а щодо рушниці, то він, може, й вашу милость за пояса заткне,— не втерпіла-таки укусити Марина.
— Мене? Отой безносий? — як закричить дядько, так я аж злякався, щоб, борони боже, чого не скоїлось.— Та не народилася ще й на світі така рука, щоб мене за пояса заткнула, не настромилася ще на шиї така голова, щоб мене передумала!
А дядько таки справді розумні були на все село і гострі, як бритва.
— Побачимо,— усміхнулася лукаво Марина,— а поки добраніч! Спи спокійно! — глянула вона з-під брівок і скинула коромисло з відрами на плечі.
— Слухай, не пущу! — вхопили її дядько за руку.— Скажи мені правду щиру, чи любий я тобі, а чи ні?
— А кортить знати? — моргнула Марина і нахилила своє личко до дядька та таким поглядом опекла, що аж мені стало душно.
— Не муч! Скажи! — шепотіли дядько, і в голосі не чути уже було гніву, а тремтіла якась інша струна.
— Будеш все знати — швидко зістаришся,— кинула йому жартливо Марина і побігла далі.
А дядько тільки кулаком по цямрині вдарили, та так ловко, що й цямрина одскочила.
— Хоч голову провалю, а будеш ти моєю!— і, завівши пісню козачу, посунули дядько левадою, а я мерщій додому.
Таки другої ж неділі зібралась коло Лейбиної корчми наша молодь. У нас здавна був такий звичай, що в свято і старі й молоді — всі сунуть до Лейби. Сивоусі, бувало, за столами засядуть в шинку та з чарками в руках бесіду важну ведуть, а молодь уже собі на вигоні зараз же за корчмою казиться, шаліє. А то, бувало, розщедриться Лейба та музику ще за чарку горілки найме; і розпочнуться гопаки, та горлиці, та метелиці! Землю виб’ють так гладко, як на току, хоть просо молоти, не то що: аж дзвенить земля під підківками, та гомін, та жарти, та сміх; а бубон, знай, гуде та скрипка голосить... Ех, весело бувало в старовину! Розігріється молода кров, спалахнуть полум’ям личка дівочі,— ну, парубоцтво й розперізуйсь: гля — уже з шинку Лейба й тарабанить і пляшки горілки, і кухлі пива, і келехи меду! Ні, пане, тепер і веселитись так не вміють, як за наші було часи: душі нема, завзяття пропало!
Так ото й кажу, зібралась наша молодь до Лейби — і парубки в сивих смушевих шапках, і дівчата в стьонжках та коралях; танцюють, гомонять і попивають собі з розвагою; і дядько мій тут, і Петро Стрілець, і Марина.
Дядько мій протанцювали з Мариною горлиці, та так хвацько, що всі аж задивилися: "Ну й парочка так парочка!" А другі так навіть і таке слово кинули вголос: "От незабаром осінь надійде — окрутимо!" Марина чує ті речі та палахка, як зірниця на небі, а у дядька мого очі горять, а радість та щастя так у них і яскрять, аж промінням грають.
Ну, сіли ото на розпочивок, стало буть, за доброю чаркою нового духу набратися, і всякі завели теревені,— хто про що: про пригоди, про диковинки і про всякі чудасії на світі. От зайшла річ про полювання й про стрільбу. Зібралося там до гурту, крім Петра та дядька, і мисливців чимало: наше село Гриньки, знаєте, для полювання дуже придобие — і ліски, і степи, і поємисті луки, і болота,— так дичини тієї всякої скільки хочеш, чого просиш... Ну, й розвелося нашого брата, звірополоха, до чорта!
От гомонять там, що кому трапилось на віку, розказує, стало буть, всякий про свої мисливські пригоди, ну, й брешуть же зручно, аж зубами крешуть, про такі чудеса, яких не буває і на світі: наш брат, правди нікуди діть, за словом не полізе в кишеню і прнбрехнуть та прихваснуть любить.
Ну, й Петро Стрілець розпустив губу: всі ото обступили його — дівчата усміхаються, очами їдять, а парубки аж качаються по землі.
— Ні,— каже Петро,— от раз зі мною була штука так штука! Вам же, братця, звісно, що я на всю округу первий стрілець...
— Ну, це ще баба надвоє ворожила,— перебили його дядько.
— Та не руш! — зупинили тут дядька другі парубки.— Нехай бреше!
— Та воно даймо — язик без кісток! — згодилися дядько і почали набивать собі люльку.
Петро поглянув отак на всіх згорда та й знову:
— Як вам, стало буть, звісно, шо я на всю округу первий стрілець, так і виходить діло, що ні звіру, ні птиці, ні якій хоч тварі од моєї кулі не втекти: уже куди моє око сягнуло — куля там, в самім осередку. Я оце звіра — вовка, чи лисицю, чи куну — так ніколи в бік не б’ю, щоб шкури не псувати, а завжди в голову, та й то ще в око: як ляпнеш, так куля в одно тобі око вскочить, а в друге вискочить, а шкурка цілісінька!
— От зручно, так зручно! — підхвалив його хтось з молодих хлопців, а другі аж за животи вхопилися.
— І так-таки кожного звіра у око й б’єш? — не втерпіли дядько і, добре затягшись мархоткою, сплюнули вбік, через зуби.
— І так-таки кожного звіра у око і б’ю! — одказав Петро, посунувши шапку набакир.
— І вовка, і лисицю? — допитувались дядько.
— І вовка, і лисицю! — кивнув головою Петро.
— Приложивши рушницю до мертвого звіра?