Тоді ж приніс ключі бакалавр чорної магії Магнус Федорович Редькін, огрядний, як завжди заклопотаний і страшенно ображений. Бакалавра він отримав триста років тому за винайдення спідніх-невидимок. Відтоді він ці спідні все удосконалював і удосконалював. Спідні-невидимки перетворилися у нього спершу на кюлотиневидимки, потім на штани-невидимки, і нарешті зовсім недавно про них почали говорити як про брюки-невидимки. І ніяк він не міг їх налагодити. На останньому засіданні семінару з чорної магії, коли він робив чергову доповідь "Про деякі нові властивості брюк-невидимок Редькіна", його знову спіткала невдача. Під час демонстрації модернізованої моделі щось там заїло в ґудзиковопідтяжковому механізмі, і брюки, замість того, щоб зробити невидимим винахідника, раптом із дзвінким клацанням зробились невидимі самі. Дуже незручно вийшло. Однак головним чином Магнус Федорович працював над дисертацією, тема якої звучала так: "Матеріалізація та лінійна натуралізація Білої Тези як аргументу достатньо довільної функції сигма не зовсім уявного людського щастя".
Тут він досяг значних і важливих результатів, з яких витікало, що людство буквально купалося б у невимовному щасті, якби тільки вдалося знайти саму Білу Тезу, а головне — зрозуміти, що це таке і де її шукати.
Згадка про Білу Тезу зустрічалась тільки в щоденниках Бен Бецалеля. Бен Бецалель нібито виділив Білу Тезу як побічний продукт якоїсь алхімічної реакції і, не маючи часу займатися таким дріб'язком, вмонтував її як допоміжний елементу якийсь свій прилад. В одному з останніх мемуарів, написаних уже у в'язниці, Бен Бецалель повідомляв: "І можете ви собі уявити? Та Біла Теза не виправдала-таки моїх сподівань, не виправдала. І коли я зрозумів, яка від неї могла бути користь — я говорю про щастя для всіх людей, скільки їх є, — я вже забув, куди ж я її вмонтував". За інститутом числилося сім приладів, яка належали колись Бен Бецалелю. Шість із них Редькін розібрав до гвинтика і нічого особливого не знайшов. Сьомим приладом був диван-транслятор. Але на диван наклав руку Вітько Корнєєв, і у простій душі Редькіна зачаїлися найчорніші підозри. Він почав стежити за Вітьком. Вітько одразу озвірів. Вони посварились і стали затятими ворогами, і залишались ними по сьогоднішній день. До мене як до представника точних наук Магнус Федорович ставився доброзичливо, хоча й засуджував мою дружбу з "цим плагіатором". Назагал Редькін був непоганим чоловіком, дуже працелюбним, дуже наполегливим, абсолютно позбавленим користолюбства. Він проробив величезну роботу, зібравши велетенську колекцію найрізноманітніших визначень щастя. Там були найпростіші негативні визначення ("Не в грошах щастя"), найпростіші позитивні визначення ("Найвище задоволення, повне вдоволення, успіх, удача"), визначення казуїстичні ("Щастя є відсутність нещастя") та парадоксальні ("Найщасливішими є блазні, дурні, бовдури та недбайливі, бо докорів сумління вони не знають, привидів та інших примар не жахаються, страхом прийдешніх бідувань не терзаються, надією майбутніх благ не зваблюються").
Магнус Федорович поклав на стіл коробочку з ключем і, недовірливо дивлячись на нас спідлоба, сказав:
— Я ще визначення знайшов.
— Яке? — запитав я.
— Щось на кшталт віршів. Тільки там немає рими. Хочете?
— Звичайно, хочемо, — сказав Роман.
Магнус Федорович витягнув записник і, затинаючись, прочитав:
Ви запитуєте:
Що вважаю
Я найвищим щастям на землі?
Дві речі:
Змінювати ось так само стан духовний,
Як пенні виміняв би я на шилінг,
Юної дівчини
Почути співи
Не на шляху моєму, а потому,
Як у мене дорогу розпитала.
— Нічого не зрозумів, — сказав Роман. — Дайте я прочитаю очима.
Редькін віддав йому записник і пояснив:
— Це Крістофер Лог. З англійської.
— Чудові вірші, — сказав Роман.
Магнус Федорович зітхнув.
— Одні одне кажуть, інші — інше.
— Важко, — сказав я зі співчуттям.
— Правда ж? Ну як тут усе пов'язати? Дівчини почути співи… І ще й не всякі співи, а щоб дівчина була юна, знаходилась не на його шляху, та ще й тільки після того, як у нього про дорогу запитає… Хіба ж так можна? Хіба такі речі алгоритмізуються?
— Навряд, — сказав я. — Я б не взявся.
— Ось бачите! — підхопив Магнус Федорович. — А ви в нас завідувач обчислювального центру! Кому ж тоді?
— А може, його взагалі немає? — сказав Роман голосом кінопровокатора.
— Чого?
— Щастя.
Магнус Федорович відразу образився.
— Як же його немає, — з гідністю сказав він, — коли я сам його неодноразово відчував?
— Вимінявши пенні на шилінг? — запитав Роман.
Магнус Федорович образився ще більше і вирвав у нього записник.
— Ви ще молодий… — почав він.
Аж тут пролунав гуркіт, тріск, блиснуло полум'я і запахло сіркою. Посередині приймальні з'явився Мерлін. Магнус Федорович, шарахнувшись від несподіванки до вікна, сказав: "Тьху на вас!" — і вибіг геть.
— Good God! — сказав Ойра-Ойра, протираючи запорошені очі. — Canst thou not come in by usual way as decent people do?.. Sir[5], — додав він.
— Beg thy pardon[6], — сказав Мерлін самовдоволено і з утіхою подивився на мене. Напевне, я був блідий, бо дуже злякався самозаймання.
Мерлін поправив на собі побиту міллю мантію, жбурнув на стіл в'язку ключів і промовив:
— Ви помітили, сери, які надворі погоди?
— Передбачені, — сказав Роман.
— Достоту, сер Ойра-Ойра! Достоту передбачені!
— Корисна штука — радіо, — сказав Роман.
— Я радіо не слухаю, — мовив Мерлін. — У мене свої методи.
Він потрусив подолом мантії та піднявся на метр над підлогою.
— Люстра, — сказав я, — обережніше.
Мерлін подивився на люстру і ні сіло ні впало почав:
— О ви, просякнуті духом західного матеріалізму, низького меркантилізму та утилітаризму, чия спіритуальна ницість не здатна піднестися над мороком і хаосом дріб'язкових похмурих клопотів… Не можу не згадати, дорогі сери, як минулого року ми з сером головою райради товаришем Переяславльським…
Ойра-Ойра відверто позіхнув, мені теж стало тоскно. Мерлін був би, ймовірно, ще гірший за Вибігаллу, якби не був таким архаїчним та самовпевненим. Через чиюсь неуважність йому вдалось просунутися в завідувачі відділу Передбачень і Пророцтв, бо в усіх анкетах він писав про свою непримиренну боротьбу проти імперіалізму янкі ще в ранньому Середньовіччі, додаючи до анкет нотаріально завірені машинописні копії відповідних сторінок із Марка Твена. Надалі ж, у зв'язку зі змінами внутрішньої обстановки та потеплінням міжнародного клімату, він був знову переведений на своє місце завідувача бюро погоди і тепер, як і тисячу років тому, займався передбаченнями атмосферних явищ — і за допомогою магічних засобів, і на основі поведінки тарантулів, посиленні ревматичного болю та прагненні соловецьких свиней залягти в грязюку чи вийти з неї. Втім, основним постачальником його прогнозів було найвульгарніше радіоперехоплення, здійснюване детекторним приймачем, за чутками, викраденим ще у двадцяті роки з соловецької виставки юних техніків. У інституті його тримали з поваги до років. Він був у великій дружбі з Наїною Київною Горинич і разом із нею займався колекціонуванням та розповсюдженням чуток про появу в лісах велетенської волохатої жінки і про захоплення однієї студентки сніговим чоловіком з Ельбрусу. Говорили також, що час від часу він бере участь у нічних чуваннях на республіканській Лисій Горі з Ха Ем Вієм, Хомою Брутом та іншими хуліганами.