Рівно о третій годині, відповідно до трудового законодавства, приніс ключі доктор наук Амвросій Амбруазович Вибігалло. Він був у валянках, підшитих шкірою, у пахучому візницькому кожусі, з піднятого коміра стирчала наперед сивувата брудна борода. Волосся він стриг під макітру, тож ніхто ніколи не бачив його вух.
— Це-во… — сказав він, наближаючись. — У мене там, може, сьогодні хто вилупиться. В лабораторії, значиться. Треба би, це-во, приглянути. Я йому там запасів наскладав, це-во, хлібця, значиться, буханок п'ять, ну там висівок парених, два відра молочних відвійок. Ну, а як усе, це-во, поїсть, кидатись почне, значиться. То ти мені, мон шер, того, дзенькни, милий.
Він поклав переді мною в'язку комірних ключів і якось неприродно відкрив рота, вирячившись на мене. Очі в нього були прозорі, у бороді стирчало пшоно.
— Куди ж дзенькнути? — запитав я.
Дуже я його не любив. Був він цинік, і був він дурень. Роботу, якою він займався за триста п'ятдесят карбованців у місяць, можна було б сміливо назвати євгенікою, але ніхто її так не називав — боялися зв'язуватися. Цей Вибігалло заявляв, що всі біди, це-во, із невдоволення витікають і якщо, значиться, дати людині все — хлібця, значиться, висівок парених, — то й буде не людина, а янгол. Нехитру цю ідею він пробивав усіляко, розмахуючи томами класиків, із котрих з невимовною простодушністю видирав з кров'ю цитати, нещадно випускаючи та витираючи все, що йому не підходило. Свого часу Вчена рада відступила під натиском цієї нестримної, якоїсь навіть печерної демагогії, і тема Вибігалли була внесена у план. Діючи чітко за цим планом, старанно вимірюючи свої досягнення у процентах виконання і ніколи не забуваючи про режим економії, збільшення обіговості обігових коштів, а також у зв'язку з життям, Вибігалло заклав три експериментальні моделі: модель Людини, невдоволеної цілком, модель Людини, невдоволеної шлунково, і модель Людини, цілком задоволеної. Цілком невдоволений антропоїд визрів першим — він вивівся два тижні тому. Ця жалюгідна істота, вкрита виразками, як Іов, напівзотліла, мучена всіма відомим та невідомими хворобами, неймовірно голодна, страждаюча від холоду і спеки одночасно, вивалилась у коридор, прорепетувала кілька нечленороздільних скарг і здохла. Вибігалло торжествував. Тепер можна було вважати доведеним, що якщо людину не годувати, не напувати, не лікувати, то вона, це-во, буде, значиться, нещаслива і навіть, може, помре. Як ось цей помер. Учена рада вжахнулася. Затія Вибігаллова оберталась якимось моторошним боком. Була створена комісія для перевірки Вибігаллової роботи. Але той, не розгубившись, представив дві довідки, з яких витікало, по-перше, що троє лаборантів його лабораторії щорічно виїжджають працювати до підшефного радгоспу, і, по-друге, що він, Вибігалло, колись був в'язнем царизму, а тепер регулярно читає популярні лекції в міському лекторії та на периферії. І поки ошелешена комісія намагалась розібратися в логіці того, що коїться, він неквапно вивіз із підшефного рибзаводу (в порядку зв'язку з виробництвом) чотири вантажівки оселедцевих голів для визріваючого антропоїда, невдоволеного шлунково. Комісія писала звіт, а нажаханий інститут чекав подальших подій. Вибігаллові сусіди по поверху брали відпустки за свій рахунок.
— Куди ж дзенькнути? — запитав я.
— Дзенькнути, кажеш? А додому, куди ж ще в Новий рік. Мораль повинна бути, милий. Новий рік удома зустрічати треба. Так це виходить по-нашому, нес па? [1]
— Я знаю, що додому. За яким номером?
— А ти, це-во, у книжечку зазирни. Грамотний? От і зазирни, значиться, у книжечку. В нас секретів немає, не те в інших різних. Ан мас[2].
— Добре, — сказав я. — Дзенькну.
— Дзенькни, мон шер, дзенькни. А кусатись він почне, так ти його по писку, не соромся. Се ля ві[3].
Я набрався хоробрості й буркнув:
— А ми ж із вами на брудершафт не пили.
— Пардон?
— Нічого, це я так, — сказав я.
Якийсь час він дивився на мене своїми прозорими очима, в яких нічогісінько не виражалося, потім проказав:
— А нічого, то й добре, що нічого. Зі святом тебе, з наступаючим. Бувай здоровий. Арівуар[4], значиться.
Він надягнув вушанку і пішов. Я похапцем відчинив кватирку. Влетів Роман Ойра-Ойра в зеленому пальті зі смушевим коміром, поворушив горбатим носом і поцікавився:
— Вибігалло забігалло?
— Забігалло, — буркнув я.
— Н-так, — сказав він. — Це оселедець. Тримай ключі. Знаєш, куди він одну вантажівку скинув? Під вікнами в Жіана Жіакомо. Просто під кабінетом. Новорічний подаруночок. Викурю-но я в тебе тут сигарету.
Він упав у величезне шкіряне крісло, розстебнув пальто і закурив.
— Ану, займися, — сказав він. — Дано: запах оселедцевого розсолу, інтенсивність шістнадцять мікросокир, кубатура… — Він оглянув кімнату. — Ну, сам зметикуєш, рік на зламі, Сатурн у сузір'ї Терезів… Виводь!
Я почухав за вухом.
— Сатурн… Що ти мені про Сатурн… А вектор магістатум який?
— Ну, брате, — сказав Ойра-Ойра, — це ти сам повинен…
Я почухав за другим вухом, прикинув подумки вектор і провів, затинаючись, акустичний вплив (промовив заклинання). Ойра-Ойра затиснув ніс. Я вискубнув із брови дві волосинки (страшенно боляче і нерозумно) та поляризував вектор. Запах знову подужчав.
— Погано, — з докором сказав Ойра-Ойра. — Що ти робиш, учню чарівника? Ти що, не бачиш, що кватирка відчинена?
— А, — сказав я, — правильно. — Я врахував дивергенцію і ротор, спробував подумки розв'язати рівняння Стокса, заплутався, вискубнув, дихаючи ротом, ще дві волосинки, принюхався, пробурмотів заклинання Ауерса і вже було зібрався вискубнути ще волосинку, але тут виявилося, що приймальня провітрилась природним способом, і Роман порадив мені економити брови та зачинити кватирку.
— Задовільно, — сказав він. — Займемось матеріалізацією.
Деякий час ми займались матеріалізацією. Я створював груші, а Роман вимагав, щоб я їх їв. Я відмовлявся їсти, і тоді він змушував мене створювати знову. "Працюватимеш, поки не вийде щось їстівне, — казав він. — А це віддаси Модестові. Він у нас Камноєдов". Кінець кінцем я створив справжню грушу — велику, жовту, м'яку, як масло, і гірку, як хіна. Я її з'їв, і Роман дозволив мені відпочити.