— В старі часи він командував батальйоном, а тепер поставили його на звод... Це, безперечно, принижує його гідність як військової людини, і він не може нам бути другом чи просто вірним служакою... Я дивуюся штабові, що надсилає нам таких командирів. Держав би краще в себе...
Симеренко суворо подивився на Моргулю і крізь зуби сказав:
— Мені, політкоме, наші підозріння часто нагадують базарні пльотки... А втім... А втім,— казав командир, трохи помовчавши,— диму без вогню не буває...
Колона мляво тяглася, щодалі більше втрачаючи контури в сірій імлі присмерків. Ніч чорною полудою спадала на землю, і повітря од морозу ставало крихке й колюче. Білі метелики снігу каламутили тло неба й поля, остаточно стираючи лінії обріїв. І холод, і присмерки збивали людей докупи коло кулемета і гармат, немов у цих сталевих потвор війни вони шукали поради в своїй безпорадності.
— За цим гаєм є хутір. Там станемо на ніч,— сказав командир загону, коли з пітьми присмерків висунулася пелехата огрома гаю.
Політком поліз за мапою, та, не розгорнувши її, знову поклав до кишені. Було вже темно, та й задубілі од холоду пальці не слухалися і дерли тонкий лопотливий папір мапи.
Симеренко зупинився і гукнув Орлова:
— Візьміть п'ять чоловіка та розвідайте хутір.
Орлов жваво одкозирнув, як то він любив робити, щоб підкреслити свою військову дисциплінованість, і, викликавши на прізвища п'ятьох червоноармійців, пішов з ними навпростець до хутора.
— Я поговорю з Витківським,— сказав нарешті політком і почав відставати від Симеренка.
Порівнявшись з Витківським, Моргуля довго вагався, з чого почати розмову, і нарешті запитав:
_ Ви, товаришу Витківський, українець?
Витківський незрозуміло оглянув Моргулю і знизав плечима.
— Українець... Принаймні я так думаю...
— А я думав, що ви поляк. Прізвище ніби польське... Політком не знав, що говорити далі, бо Витківський
мовчав.
— А де зараз ваші батьки?
Витківський поглянув на політкома ще з більшим здивованням, але відповів:
— Я не знаю своїх батьків... Не пам'ятаю...
— Вони померли?
— Не знаю... Може, й померли...
Відповідав Витківський неохоче, з притамованим роздратованням. Йому, видимо, хотілося швидше позбутися причепливого бесідника, а політком все те сприймав по-своєму.
"Криється. ЛІевно, десь папаша з мамашею з маєтками попрощалися, а син тут... Хороша пташка!"
Політкомові стало якось моторошно в присутності цієї незрозумілої людини, що йде поруч нього і, можливо, потай кує зраду всіх оцих сірих бійців, а він, політком Моргуля, нічого не може вдіяти. Та й що справді може зробити він, скромний політробітник закинутого між ворогами загону, не маючи до того ж і підстав обвинуватити людину в зраді? О, коли б то були хоч приблизні підстави для обвинувачення, справа стояла б інакше і він, скромний політком Моргуля, не довго б роздумував над долею ворога!
Що особливо вагало політкома, так це те, що Витків-ського прислано із штабу й ніякого попередження не Дано. Очевидно, в штабі йому довіряли, коли не попередили політичну частину загону про можливість зради цієї л*одини. А може, в штабі просто забули це зробити? Стільки справ, що таку дрібницю можна й забути...
— Ви в старій армії командували ротою? — спитав Мореля, хоч і знав про це добре.
— Спочатку ротою, а потім батальйоном...
А чому вас у штабі не призначили на вищу посаду?
Мені пропонували, та я одмовився.— Витківський нши натрапив на свою тему і заговорив охотніше.— Мені
давали полк, та я переконав штадива, що не зволодаю з полком, і прохав призначити на нижчу командирську по, саду. Я не зволодаю з полком... Тепер не таких комполків треба, як я...
"Звичайно ж, він не цікавиться військовою кар'єрою в Червоній Армії і, певно, робить якусь іншу кар'єру поза нею..."
— А чому ж ви б не впоралися з полком? Адже ж ви маєте спеціальну військову освіту?
— Справа не у військовій освіті... Спеціальність я свою добре знаю, та в політиці я малописьменний... От що...
Витківський знову замкнувся в собі, немов сказавши всі слова, що були в нього в запасі.
Політком непомітно озирнув його з ніг до голови й думав своє: "Заговорив, і так охоче? Думає цим пояснити своє підозріле перебування на малій командирській посаді... Мало дурних сидіти на зводові, коли пропонують полк... А може, й справді він щиро одмовився командувати полком?"
Остання думка трохи завагала Моргулину певність, та по хвилині він одкинув можливе виправдання Витківського й ще більше ствердився в своєму недовір'ї до цієї людини. Він невідомо чому після цієї розмови ще більше упевнився, що з Витківським треба триматися обережно і не спускати його з ока.
Наздогнавши Симеренка, політком поділився з ним своїми думками, намовляючи пильніше стежити за Витківським. Цього особливо вимагав надто скрутний стан загону, що втратив зв'язки з головними силами й залишився майже без набоїв.
І командир Симеренко, і політком Моргуля мовчки думали свої невеселі думки. Темрява клубилася над степом чорною ватою і душила закляклу землю. Поблизу показалися невиразні контури хаток, і колона зупинилася край невеличкого села.
Доки загін розташовувався на ніч, обернувши село на військовий табір, політком і командир загону радилися в одній хаті за столом. Вони поскидали набридлі шинелі й тепер спочивали, сидячи на незручній лаві.
— Ми відрядимо двадцять чоловіка під командою Витківського виганяти підводи з Пісківців,— казав похмур0 політком, і Симеренко з тону його бачив, що він затіяв якусь хитромудру комбінацію.
__Тільки не Витківського, а Орлова,— заперечив
командир.
— Ні, командире, іменно Витківського, і з ним ПОЇДУ я' ....
— Коли ти, політкоме, поїдеш, то інша справа,— згодився командир загону.
— У загін треба призначити десяток надійних міцних хлопців. Справа дуже серйозна. Селяни кажуть, що недалеко десь бродить ватага Чорного Гаврика.
— Гаразд, я згоден. Пісківці звідси за дванадцять верстов. Треба виступити опівночі.
— Ми виступимо о третій годині. Треба, щоб люди не барилися й лягали спати.
— Люди, певно, давно сплять. Треба перевірити охорону навколо села.
— Охорона нікого не мусить впускати й випускати із села. То дарма, що населення нам ніби симпатизує. На всяк випадок треба стерегтися...