— Так.
— Ой, Львів, Львів!.. Навіть через сумні спогади не в стані розкохати це місто.
— Ви там училися чи мешкали?
— Мешкали. Минулося щастячко.— Дамочка сяйнула приязною усмішкою. — Татусь працював у музеї українського мистецтва. Правда, наші заощадження пішли на експонати, і на власне помешкання не стягнулися.
— Тому й виїхали?
— Мій батечко завжди хворів селом. Це те саме, що гірська недуга, коли ви, забувши світ, віддаєтеся марним мріям і бездіяльності. Батько втовкмачував і мені, і мамі, що в цю добу лиш на селі людина збереже свої моральні вартості. Коли мене спіткало горе, батько вирішив: годі, я ж казав, що добра тут не ждіть. Запроторив нас у найг-лухіший закуток Галичини, де тепер півні співають на три держави. В нас поляки, за Дністром румуни, а за Збручем Україна. Тільки на Різдво і на Великдень можна припустити, що це одна земля: коли за Збручем, в Ісаківцях, заводять української, потроху підспівують у нас, на Козаччині, і на румунському боці, в Пригородку. Прошу, їжте. Яка це станція? Милиця? Боже, які жахливі назви!
— А в селі ви пустили корінь, побудувалися?
— Що? — Моїй співрозмовниці запитання видалося наївним. — Ми, пані, вчительська родина й нічого не маємо. — Вона запнулася, на обличчі майнула запобігливо-винувата усмішка. — Відтоді, — вела вже менш упевнено, — як між замковими валами стали прикордонники, остаточно лишилася без діла. Офіцери добилися, щоб школу перепровадили на польську мову. За небіжки Австрії батько сподівався директорської пенсії, та довелося зайнятися бджолярством.
— Додому не берете учнів?
— Це, пані, неможливо.
її мовби мучить досада. Як і тоді, над Дністром, коли годилося сказати Юліанові: "Я чесна", — мені бракує слів. "Я вас не видам, говоріть..." — "Я приблизно здогадуюся, яка тепер ситуація'. — "Можете не критися, я теж кра-мольниця...
Вона перебирає коралі і дивиться у вікно. Дорожники ставлять зимові щити. Між чоловіками кілька дівчат. Парубійко у підкороченій шинелі термосить як грушу дебелу дівицю у червоному півкожушку.
Дамочка переводить погляд на мене.
— Вас оштрафують раз, вдруге, тоді пригрозять, що вивезуть на піски в Мазурщину. 1 селян, що шукають українського вчителя, обкладають штрафами. 'Ma pan j$zyk polski!"23
Далі вона говорила, не зводячи очей.
— Оце батько відрядив мене до стрия — він тут, на Львівщині, працює писарем у сільській канцелярії. Каже батько: "Може, стрий тебе де-небудь прилаштує, він ходить у начальстві . Але всюди одне й те саме. То лиш з вікна політика здається дивницею. Ну й стара погудка — на нову дудку. Та нехай пропадом пропадають школи, каже дядько, якщо через них мені терпіти, а потому бідуватимуть діти, бо їм не знайдеться місця, крім чужини. Онде: хто з українців покінчив науки, всіх відлакували на каторгу. Мої діди і прадіди без університетів пережили орду, ляхів, тевтонів і всіляких інших швабів. Я, темний, даю собі раду коло землі, то й мої діти якось відкапарять, що їм Бог призначив.
Я уважно слухаю і час від часу похитую головою. Мабуть, незнайомка починає мені довіряти. Найда, Полянський і навіть Юліан запідозриш б, що це конфідентка.
— Не приведи Господи наразитися на перевертнів, — дамочка засукує рукав, вище зап'ястя червоніє рубець недавньої рани. — "Budziesz pokrojona nа plasterki!"24 Найцікавіше, що це ті самі запроданці, які шаленіли при Австрії. Даю слово, якби прийшли іспанці чи турки — вони миттю переличкуються, віддадуть на шибеницю нинішніх панів і далі знущатимуться над рідним братом. Чули анекдот? Дядько скаржиться лікареві на болі в шлунку. Лікар зробив розтин, аж там... дядьків батько. Людям, які народжують таку гидь, треба серйозно подбати про оздоровлення. Вибачте, повело мене, мов не до добра.
— А про що нині говорити! Одне всім стало хроном у носі.
Дамочка з явним полегшенням усміхнулася.
— Та я вже, пані, перестала боятися. Двічі не вмирати. — І простягнула руку. — Познайомимося? Оксана Скорик.
— З приємністю, Марта Чорнеза.
Я в душі посміхаюся: усіх, хто мені коли-небудь придавався, я тільки вміла вислухати. Думаю і повторюю собі подумки: "Оксана... Скорик Оксана..."
— Ви працюєте у "Землі і долі"?
— Ми називаємо її "Ні землі, ні долі".
Обидві сміємося. Я крадькома поглядаю на годинник.
— Я теж щось про вас чула, пані Оксано.
— Бачите, як буває! — Та вона одразу ж спохмурніла.— Я була героїнею одної мелодрами. Ми чемно не будемо торкатися цього, пані Марто. Розбудовують Львів?
— Зводять котеджі для колоністів.
— І, мабуть, казарми?
— Поки що визволителів розмістили в школах і лікарнях.
— Львів завше був замаскованою казармою. Колись я утікала від бубнів і солдатського човгання на Княжу гору.
Аж тепер я хвилююся по-справжньому. Через півтори години я повинна зійти з поїзда. Це свинство,—думаю, — що ти порвала з родиною. Може, через це тобі "таланить" ужитті..."
— Я, — каже Оксана Скорик, — любила туди ходити восени, коли місто гнобила мряка. Здерешся на верх гори, бачиш тільки церковні бані і шпилі костелів... і закам'янієш. Вони то тут, то там пробиваються із туману, як корони на сивих головах владик. Мені привиджалися обличчя: благородні і хтиві, втомлені й усміхнені. Я, пані Марто, виросла з татусевого ремства. Мій батько — хатній бунтар. Він на людях мовчазний, але послухали б ви його дома! Я взагалі не розумію, що таке — кого-небудь наслідувати, одначе батькове хатнє ремство, здається, передалося мені. — Оксана Скорик стримала ніякову усмішку. — Між іншим, вусіх патріотичних родинах потомство трохи дивакувате. Правда, я часом дотепна, коли йдеться про сильних світу, та я вас соромлюся: ви журналістка, вам приїлися всі стилі... То, кажу, мені привиджалися обличчя можновладців. Я думала: ці люди кохали і... вбивали. Жорстокіший був той, хто щорічно страчував тисячі. Але і добрі, і жорстокі ходили в чужі землі убивати чужі народи. Історики ще ні разу по-справжньому не змалювали народовбивства. Навіть про війни не розповідають повної правди. Батько передплачує збірники документів про минулу війну—і б'є кулаками об стіл. Адже і австрійське, і російське військове мистецтво зводилося ось до чого: в одному місці кидали на вибиття кілька армій, щоб в іншому місці просунутися на кілометр-два і наробити в газетах "переможного" галасу. Словом, історія без'язика... На Княжу гору долинали солдатські пісні, в котрих згадувалося ім'я імператора. Я знала, що ключ від міських воріт зберігається у цісарського намісника, що намісник не передасть нікому цю символічну залізячку навіть під загрозою смерті (вам, певно, відомо, що у вісімнадцятому році Гуйн саме так повівся). Я вигадувала. Ось викрала ключ. Усе вирішується легко і просто, наче в казці. Але згодом я збагнула, що Львів — замаскована казарма і нам залишається до скону шепотіти молитву втрат і зречень... На вулицях Львова човгають цісарські солдати, галалай-кають пісень, де в кожному куплеті згадується імператор, цей спів схожий на скигління, і моє серце пронизує туга. Вовки, думала я, певно, відчувають, що люди — їх наиза-пекліші вороги. Чи не тому, коли в лісі заплаче дитина, збившись з дороги, звірі приводять її до вовчиці, щоб виховати вовченям. "Що ж діяти?" — питала я себе. А над ратушею купався у промінні цісарський прапор і нагадував шматок веселки між вітрилами проклятого корабля. Я видряпувалася на замкову стіну, мені ставало страшно, і тоді, як сотні разів до цього, під муром зупинявся дідусь із потравмованою уявою. "Лихо без причини, — кдзав він беззубим ротом. — Ви, добродійко, пам'ятник?" Його очі були неворушкі, як у дресированої вівчарки. Він умощувався на камені і розгортав на колінах лікарський підручник Крупинського. Ця книжка побачила світ два сторіччя тому. Букіністи її оцінювали на вагу золота, тим часом дідусь був зодягнутий у полатану куртку. "Бальзак казав, — чула я знизу, — що ідеї знешкоджують ідеями. Як же тоді, поясніть, ідеї вбили, нічого не пропонуючи взамін?" Тонкі тремтячі пальці бігали між рядками, чогось шукаючи. Я утікала з Княжої гори до солдатських бубнів... Мої львівські походеньки — як голодний сон ботокуда.