— Ви неймовірна, мила і цікава жінка.
— Ні.
— Не заперечуйте.
— Мене як жінку доконали і висушили ваші чоловічі невдачі. Ваше політиканство, ваші намагання з'ясувати собі світ, у котрому судилося трохи помешкати. Десь у цих околицях мене можна жорстоко засудити. Я не сентиментальна, як мої посестри, не вмію химерити, я надто стримана і твереза, позбавлена поетичності... Я... Та годі. Заждіть мене хвилину, пане Полянський.
Вона перетнула вулицю і на мить закам'яніла над люком в канал. З-під чавунної деки долинав клекіт. Брудний клекіт. Марта поклала на деку гроно калини, обв язане барвінком і блакитною стрічкою.
"Заквітчай собі, Олесю, темні мури. А це тернові ягідки, щоб не збилася з ліку темних днів і безпросвітних ночей. Я з тобою, дитино. Я, серденько, з тобою. Ой, з тобою..."
Вона витерла очі, ще якийсь мент постояла, похиливши голову, і вернулась на тротуар.
— Ходімо, пане Полянський.
Якийсь час обоє мовчали. Марті ще вчувався Олесин голос, і їй від нього паморочилася голова, вона подумки благала: "Не муч, Олесю, не муч, дитино. Не муч, мені нестерпно важко". У Мартиних вухах задзвеніло безперервним дзвоном: "Мамо-мамо-мамо-мамо!" Вона зблідла і схопилась за груди.
Полянський допоміг їй зайти до крамнички, гукнув служницю, і та принесла склянку чаю.
Потім, на тротуарі, Полянський рішуче взяв Марту за руки і спитав:
— А тепер куди? До тюрми?
— Так...
— Мартусю,— почав суворо Полянський,— якщо ви не дасте обіцянки, що будете поводитися мужньо, я вас туди не пущу. Розумієте, не пущу? — Над його переніссям затемнів карб.— Я цього не чекав од вас. Я знаєте що хотів спитати?
— Що?
— Чому ви досі не берете Юліанове прізвище? Марта Господар. Ці два слова мені грають, як срібна струна. Вони мені додають снаги. Але що я бачу!..
— Облиште, — слабо озвалась Марта. — Ми не діти. Вона йшла, опираючись на його руку. Зупинилися на
протилежному від тюремного фасаду хіднику. Плитка стіна ряботіла на три чверті забіленими вікнами і решітчастими щитами. Під самим дахом з-за відхиленої кватирки цідилась нитка цигаркового диму.
— За цими мурами — ще один привид мого щастя, — сказала Марта. — Прощайте, привиди. Я ненадовго покидаю вас.
Полянський машинальним рухом пригладив руде хвилясте волосся і відступив до огорожі занедбаного скверика.
"Ти не туди дивишся, — мовила сама до себе Марта. — Кажуть, у цій тюрмі чотири яруси підземних камер. Юліан десь там, у землі. В могилі. Зичу тобі сили, Юліаночку! До побачення, Господарю!"
Вона рушила до Полянського.
— І вам усього найкращого, пане Полянський. Вибачте, що через наші справи мусите терпіти товариство ренетів, івахіних та івахових.
— Загалом мені несолодко.— Полянський похитав головою. — Ця, вибачте, п'яна худоба мені страшно остогидла. "Я, — перекривив він Івахіна, — я... привіз додому п'явки і забув, що радив лікар. Кажу Прісьці — звари. А що?.. Полегшало...
— Вибачте, — повторила Марта і подала Полянському руку. — Моє "дякую" небагато важить, Гамільтоне. — Вона вперше назвала його по імені. — Вам буде вдячна уся ця закутина з накиненим на шию зашморгом. Але й від мене — спасибі. На все добре! Тепер я піду.
Жінка, сама лиш присутність якої навіювала Полянському жадобу життя, змішалася і зникла між перехожими.
Він довго стояв у задумі перед сірим фасадом міської тюрми.
КНИГА ТРЕТЯ Глава І
Касирка розмовляла по телефону. Я відступила від перегородки, зиркнула у вікно. "Доки триватиме цей туск, ця холодна мряка?"
— Куди ви їдете? — запитала касирка. Я назвала станцію, через секунду спохопилася, що мовила не те, але касирка подала квиток.
Прочитавши напівзабуте слово під штампом, я посміхнулась. Це навіть незле. Заховала квиток і подумала, що в тому є, певне, якась прикмета. Ні. Просто неуважність. Часто перед дверима сусідки на запитання "хто там?" відповідають: "Я".
І Марселла, і Тодосій — чужі. А як там мама, сестри?.. Що б про мене говорили, я таки ношу близьких біля серця, як рану.
— Тринадцяте купе, — каже провідник.
— Дякую.
— Ви не забобонні?
— Анітрохи. Провідник осміхається:
— Любите чоловіче товариство чи жіноче? Я здогадуюся, що переді мною базіка, і кажу:
— Мені байдуже.
Провідник бере квиток від літньої жінки, але усмішка не щезає з його лиця.
— Чотирнадцяте купе...
І більше немає пасажирів. Я радію, бо принаймні висплюся.
Од м'яких диванів тхне парфумами і тютюновим димом. Поїзд рушив. Неквапом розгортаю постіль, поглипую, як одсуваються дерева і будинки. Напливає гадка, що їду назавжди. Не можу зібрати доказів, щоб заперечити собі, лиш шепочу:
— Брехня.
Поїзд викотився за місто. Січе дощ, темніє. Заплющую очі і перед сном встигаю промовити:
— Я неодмінно вернуся.
Видно, дощ падав усю ніч. На світанку поїзд мчав мовби крізь задимлене згарище. Чи побачу з пагорбів нашу хату/ Мабуть, ні, бо туман, але добре, що їду додому.
Якась станція. З коридорчика долинають голоси.
— Тринадцяте...
Таки когось підсаджує, свинюка.
До купе заходить дамочка в картатому дощовику. Поставивши в куток парасолю, весело позирає на мене, ніби хоче сказати: "Така негода, що й душу не завадило б викрутити". Ретельно витирає хусточкою щоки, їй уже сорок або за сорок. Худорлява, темноволоса, блакитноока, надзвичайно моторна.
"Конфідентка? Навряд!"
Роздвоєний, немов склепаний із двох половинок, ніс, та з виду досить приємна.
На столику з'являється пакунок з їжею.
— Боялася проґавити поїзд, не поснідала. — Очі заохотливі. — Пристанете до компанії? — Ніяково перебирає коралі на шиї. — Будь ласка, не відмовляйтеся. Ви ще, мабуть, не снідали.
— Ще ні. — Дістаю з сумочки вафлі.
— Нині не мода пригощати пасажирів чаєм. Взагалі неподобство. Залізниця стала державною, але націнки в буфетах набагато вищі, ніж за приватників. Ви львів'янка?