І
Заграва
З приводу бенефісу Зоринського трупа влаштовувала дружню вечірку після закінчення "Огнів Іванової Ночі".
Коли останні оплески горохом прокотилися від оркестри до галерійки, коли спустилася подерта, важка від кількарічного пороху, завіса й масні пальці звичними рухами стирали фарбу з дочасно потертих облич, зробилося тихо в порожній залі, й від її порожнечі снувалася таїна порожніх помешкань. На сцені тяглися д’горі й зникали під темною стелею безконечні шворки. І здавалося, що там, попід стелею, немов велетенський павук, причаївся хтось завішений, що життя не зміг подолати.
Нагорі, у колишнім чиновничім клубі лаштували вечерю. З убиралень чулися голоси товаришок:
– Предгубревкому в другім ряді сидів.
– І зовсім то не пред.
– Кому ти кажеш? Яка порожнеча…
Юра сів на суфлерську будку й чомусь пильно розглядав свій чобіт, розглядав настільки уважно, що, здавалося, в кінчику його лівого чобота купчилося майбутнє людства.
Нагорі голоси робились дзвінкі та заздрі.
Юра підвівся. Вийняв з кишені чверть хунта соли – тижневий пайок і посміхнувся. Як мало треба – золотниками міряється настрій, настроєм внутрішній лад – так зване щастя.
Ну й хай! А хіба не золотники, прикладом, людські очи, що перевертають життя?
Юра глянув скоса на шворки, до стелі не зважився перевести погляд, зробилося моторошно від самоти та від хворого відчуття порожнечі. Він поволі зійшов нагору.
Трафаретним патосом проголошувала тост Зоринському Таня, шепотіли щось осторонь, розбігалися тіні від гасових лямп, по кутках точучи змову, а за великими тьмяними шибами – Заріччя мружило далекі тихі вогники на болоті.
То рибалки чи не востаннє готувалися рибу ловити, то хазяї вартували останні копиці болотяного сіна, а може – то й без людей, може, так – огні. Вогні, що людську душу тягнуть у далечінь, не питаючи про мету та свідомість…
За столом балачки набували жвавості.
Юра притулився чолом до спітнілої шибки й слухав.
– Модесте, ви прийняли оте чорняве дівча, що десь із Містечка, чи що?
– У неї прекрасне сопрано, соковите!
– По-перше – прийняв, по-друге – голос непоганий, а що до третього, цебто її дівочості, то відомостів не маю, – пробубонів, немов рапорт начальству, дебелий Модест.
За столом знявся регіт.
– То я можу вас поінформувати, – помреж, – себто я чув…
Регіт затулив помрежеві вуста.
– Мовчи, мовчи! Ми знаємо тебе!
– На хунти цукру – недаремно взявся пайки ділити!
– Ну, а чому ж ми не бачимо між себе чудового сопрано? – гугнявив герой Зоринський.
– Ще встигнете, друже, і наслухатись і надивитись! – Модест.
А далі знову тихе болотяне Заріччя мружило холодні вогники й закликало до невідомих подій, до темної таємниці, що снує свої тенета під солодкуватим бузником і мандрує вогким груддям, колом і колом, а здається тобі, що простуєш вперед…
А внизу в паркові грала військова оркестра, неприємно ріжучи осіннє повітря ржавими голосами.
Ліхтарі, шкодуючи світла, неначе ховаючи його, магаючись за довше існування, тьмяними смугами намацували зворушений мурашник люду, що ґерґотав, гомонів, лузав насіння.
Там, де колом позначилася ясніша пляма, дрижачи від коливання ліхтаря під різким вітром, Юра побачив Миколу. Його серце нараз стрепенулося, неначе вчитель раптово піймав його, маленького Юру, на класнім злочині.
Микола!.. Ясне-ясне волосся, безладно закинуте назад, довгасте зеленувате обличчя з рисами, сміливо вибитими на блідім камені, а в синявім тьмянім оточенні – надкрай ясні блакитні очи завжди з докором і тихою мукою. Нижня губа нервово відстає, творячи різку смужку на гострім підборідді. Рухи нестримані й чудернацькі, постать надто висока й гнучка, завжди хиляється й не знаходить зручної пози.
Микола… Юра відхиливсь від шиби й прикладав холодні руки до зчервонілого обличчя. Далі побіг сходами, стрибаючи через кільки щаблів. Ззаду кричав щось Модест.
"Йому б пономарем бути в сільській церкві", – чомусь здумалось, і від цієї думки пробігла усмішка, вспокоюючи раптову нервовість.
У паркові холодно було й тривожно… Чорні дерева хиталися мовчки, в розпуці ламаючи чорні пальці, намацуючи свою душу в чорних блискучих калюжах.
Щоб заспокоїти себе, Юра згадував смішні випадки, нервово стрибаючи кумедними асоціаціями у підсвідомі згадки. Руки засунув у кишені й байдуже підійшов до Миколи.
– Здрастуй!
– Здоров, артисте!
Микола був не сам. Біля його, спершися на стовп ліхтаря, стояла якась панна.
– Прийшли на тебе дивитись. Ти, безумовно, талант! Бенефіціянт тобі й у підметки не годиться…
Миколине кепкування не зачепило Юру, – увесь перебував у якімсь внутрішнім полоні.
– Ну, не сердься, я жартом.
– Я й не чув, про що ти…
– Пробачте, я не познайомив: моя давня приятелька Галина Кирилівна до вашої трупи вступає, маючи надзвичайний голос і хист узагалі. Славнозвісний… і так далі.
"Вона", – подумав Юра, але не подивився.
Балакаючи, Микола картавив, від чого мова його завжди світилася гумором, незалежно від думок, що вона їх освітлити хотіла.
– Так ви, справді, до театру хочете? – щоб щось сказати – Юра.
– Та хочу, – якось засоромившись.
Юра глянув на Галю. Нижня частина обличчя ховалась за піднятим комірцем, з-під біленької шапочки розвивалися за вітром пасма кіс. З-під тихої тіні світили сумні оченята.
Микола дивився кудись у далечінь.
– Дивіться – за Заріччям неначе займається пожежа.
Вони глянули. За темним, якимсь ущухлим обрієм справді червоний язик розтирав фіялкові хмари, неначе змагався за колір із самим бажанням схопити все небо в свої криваві лабети. А тут вітер зірвався, хитнув ліхтарі, закрутив чорний шепіт стежками, хитав замучені, розпучливі дерева.
Своїм ліктем Юра торкався Галиного ліктя. Усі троє мовчали. Промайнула, може, мить, а може, хвилина. Юра відчув, що щось треба сказати, й слова не міг знайти. Стрибали зворушливі асоціації десь підсвідомо й мертво.
– Так відчути, щоб до кінця, – здумалось безладно й загубилось чорними стежками.
– І так всю жисть! – зідхнув Микола і розсміявся тихим сміхом, яким у храмі сміються, боячись образити.
– Ти завжди з жартами, – образилась Галя, одвернулась і тихо пішла.
Юра розгублено дивився слідом.