– Галочко, зачекай! – зупинив Микола. – Юро, ти мусиш Галину Кирилівну провести додому, а то ще заблудить боронь Боже. Вона ж города не знає.
– Не турбуйтеся, я не маленька, але коли товариш Юра хоче, то хай проведе, – додала згодом.
– Я б пішов із вами, та треба йти на засідання.
Юра пішов за Галею.
– Юро, – почулося здалеку, – приходь завтра до мене!
– Чому він вам наказує?
– Він не наказує, я сам хочу його бачити.
– Але ж у нього неможливий тон щодо вас.
– Це вам здається, Галино…
– Звіть мене просто Галя. Це Микола вигадав.
– Ну, Галю.
Далі йшли мовчки. Повітове місто, порожніючи, ховалось у затишну ніч. Знайти відповідні слова – зайве було й гадати. Юра підняв з тротуару великий золотий кленовий лист і нервово м’яв його в холодних руках.
– Знаєте, – рятувала становище Галя, – я так давно хотіла жити в городі. Я дуже люблю село, я в ньому виросла, але хочеться завжди кудись далеко-далеко.
Від того, що вона "рятувала", – слова здавалися пустими й надуманими. Юра починав на себе сердитись, що пішов, і разом так солодко й затишно було відчувати цю тендітну незайману дівчину так близько й так далеко.
Коли перейшли Чортів Міст, з-за рогу Київської вулиці раптом винирнула чорна постать і зупинилась біля них.
– Здорова, Галко!
Галя вся стрепенулась.
– Коли ти?
– Тільки-що прийшов. До партшколи вступатиму.
Щось далеке й припорошене зворухнулося в Юриній душі.
– Знайомтеся! Павлик Гаюн… Товариш Юрко Гілецький.
Обидва юнаки простягли руки й впилися один одному в очи. Чорні очи Павла, розмаяні вітром вороні пасма й рівний тонкий ніс блискавицею прорізали коридори осінніх страждань.
– Пам’ятаєш семінарію? – тихо та подолано, але безмежно байдуже промовив Юра.
Павло вдивлявся, не відпускаючи руки.
– Юро! – скрикнув радісно. – Хоменко! Чому – Гілецький?
– Це по сцені, – стомлено й тьмяно.
Юра з дитинства не любив Гаюна, котрого з третьої класи виключено було за те, що він підчас оголошення війни розповсюджував якісь таємні відозви серед новобранців. Не любив Гаюна за його відчуття моральної переваги й гордої самоти. Тепер зворушилося щось нове в душі. Кожне слово, промовлене Галею до Павла, било немов бичем по роз’ятреній рані.
– Вибачте, мене чекають у театрі, – навмисно грубо обірвав Юра й підкреслено чемно, здійнявши капелюха, мовчки повернув до мосту.
– Він завжди був якийсь кумедний… Ну, та чорт із ним, ходімо, Галко, додому. Я тобі листів-листів навіз.
Галка мовчала. Чомусь було боляче. Вона насупила брови й скривила вуста. Такі вони в неї тонкі та соковиті.
Павло не помітив її мовчанки, а може, не хотів помічати й говорив-говорив про село, про сині краєвиди, про роботу в комсомолі…
Вітер спочив десь. Місто вкутав важкий туман, колючи обличчя гострими, як голочки, вогкими крапинками.
Десь прогув смутно-смутно запізнілий гудок.
II
Метелики та гусінь
– До чого ведеться, до чого воно ведеться? – червонів та нервувався Юра. – Ваша Наросвіта ігнорує український театр, газета виходить російською мовою, місцева влада складається з чужих людей! То де, питаю вас, де здобутки цієї волі, за яку тисячі головами полягли, до якої тяглися віками в ланцюгах та покорі?
Тихий та ласкавий на самоті, Гаюн на людях робився завзятий та дикий. Він бігав по хаті, розмахуючи довгими та незграбними руками, час від часу енергійним рухом одкидав чорні пасма, що лізли в очи, червонів і вигукував:
– То де тих людей набрати, щоб їм не чужі були наші українські театри, коли наші патріоти полякалися грому боротьби й поховалися в свої широченні штани або бабам під плахти? То це ж наші патріоти ладні б були задушити ненависну їм революцію, що відібрала їм хуторянський спокій! У час, коли світами народжується молодий день, коли святою ходою між полів простує молода епоха, ти щось цвірінькаєш про нехтування вашого балагану! Працювати йди, а не ховайся по закутках!
– Хіба справа лише в тому, – перебиває Юра, і очи йому блищать, – хіба лише про те? Не піду я працювати з тими, для кого людська кров за гріш не йде. Щоночі повз моє вікно з острогу проїздить ваговіз, щоночі я в зморі прокидаюся, обливаючись холодним потом від страшних криків. Я питаю – це потрібне? Для кого це потрібне, питаю я, – ці десятки-сотні…
– Чорт побери, – не стримується Павло, – для мільйонів потрібно, для десятків мільйонів, що стогнали віками, а ваші тендітні вушка позакладано було… Ти, Юро, відчуваєш, як кожен нещасний інтелігентик, ти думаєш так, бо тебе випещено з дитинства, бо в тебе панська кров.
– Це ж абсурд!..
– Не перебивай, це не абсурд. Ти інакше думати й не можеш. Ти на зорі нового світання, мов тінь самогубця, що не відіб’є молодого світла. Ти є анахроніст, то ж одійди набік і не псуй повітря там, де будівники простують до царства комуни.
Молодь ділиться на два табори. Здіймається галас, суперечки. Зі стіни іронічним, стомленим поглядом поглядає старий Франко крізь їдкі шари тютюнового чаду.
Це в Просвіті. Вона існує ще в місті, допіру прийнявши радянський статут, та відновивши діяльність. Тепер до Просвіти пішла сама молодь. На чолі ради – Микола. Закладено хорову секцію, що нею керує театральний диригент Модест, драматичною керує Юрко, лекційною – Гаюн. Працює бібліотека. Але ж праця посувається якось кволо, усе життя просвітянське зійшло до імпровізованих дискусій на теми сьогоднішнього дня.
Сперечаються завжди Гілецький з Гаюном, одразу поділяючи громаду на два табори прихильників.
Микола до розмови не встряє. Він сидить у куточку за шахвою, тягне люльку, пахкає зеленим димком і мовчки наслухається.
– Хто мовчить – той двох навчить, – виправдується він.
Микола слідкує за Юрою й пахкає зеленим димком.
Юра розійшовся. Дим стелеться химерами йому перед очима, обличчя спливають в довгасті плями і серед них – в кутку за шахвою він відчуває лише зеленувате обличчя з безладно закинутим назад русявим волоссям. Його немов магнетом тягне у той куток. Він борсається й сперечається, сперечається.
– Іншим – то все, а чому нашій Просвіті хоч би гасу не дати, чи там чого…
– Тому, що цю Просвіту вже давно до архіву здати треба, тому, що тут працюють такі мастодонти, як ти, що єдине їм ім’я можна дати – вороги революції.