– До мого маєтку, поблизу Гроле, в долині Монморансі. Там, пане, ми разом поміркуємо, що нам робити. Я знаю свій обов’язок. За законом я належу вам, але насправді я вам не дружина. Невже ви хочете, щоб нас перетирав на зубах весь Париж? Не будемо втаємничувати світ у наші справи, в моє сміховинне становище і збережемо нашу гідність. Ви й досі мене кохаєте, – сказала вона, поглянувши на полковника сумними й ніжними очима, – та хіба не мала я права створити собі нове життя? Якийсь потаємний голос підказує мені, що за цих незвичайних обставин я можу звіритись на вашу добрість, яку так чудово знаю. Хіба не слушно вибрала я вас – тільки вас! – єдиним суддею своєї долі? Тож будьте не тільки моїм суддею, а й захисником. Я покладаюся на ваше благородство, у якому впевнена. Ви великодушні – отже, пробачите мені мої помилки; адже я робила їх ненавмисне. Скажу вам по щирості: я кохаю графа Ферро. Я вважаю, що маю право кохати його. Мені не соромно признатися вам у цьому. Моє признання, звичайно, образить вас, але для нас воно не ганебне. Я не приховую від вас правди. Коли, за примхою долі, я стала вдовою, я ще не була матір’ю.
Полковник жестом попросив свою дружину замовкнути, і якийсь час вони їхали, не обмінюючись жодним словом. Перед очима в Шабера стояло двоє малих дітей.
– Розіно!
– Що, пане?
– Небіжчикам нема чого виходити з могили, чи не так?
– О пане, ні, зовсім ні! Не думайте, що я невдячна. Але ви зараз бачите перед собою закохану жінку, матір, тоді як залишили тільки дружину. Мені несила покохати вас знову, проте я пам’ятаю, чим зобов’язана вам, і можу полюбити вас як дочка…
– Розіно, – лагідно заперечив полковник, – я не гніваюся на тебе. Забудьмо все, – додав він із ласкавою усмішкою, в якій завжди відбивається краса душі. – Я хоч і очерствів, та не настільки, щоб вимагати кохання від жінки, яка більше не кохає мене.
Графиня поглянула на нього такими вдячними очима, що бідолашний полковник ладен був цю ж мить знову лягти в братську могилу під Ейлау.
Люди з сильною душею не вимагають за свою відданість іншої винагороди, як певність того, що вони зробили добро улюбленій істоті.
– Мій друже, ми поговоримо про це згодом, коли заспокоїмось, – сказала графиня.
Вони перевели розмову на інше, бо про такі речі довго говорити неможливо. Проте обоє раз у раз поверталися до свого незвичного становища – то манівцями, то відверто; вони мовби здійснювали чудову прогулянку в своє спільне минуле, в часи Імперії. Графиня надавала цим спогадам ніжного чару й оповивала бесіду меланхолійним серпанком, підкреслюючи тим її поважність. Їй удалося оживити кохання, не пробудивши жадань, і начебто мимохідь втаємничити свого першого чоловіка в те, наскільки багатшою стала її душа; вона намагалася також привчити його до думки, що надалі він втішатиметься тільки тим щастям, яким утішається батько біля улюбленої доньки. Полковник знав графиню часів Імперії; тепер перед ним була графиня часів Реставрації.
– Нарешті карета звернула на путівець і підкотила до великого парку в неширокій долині, між узвишшям Маржансі і прегарним селом Гроле. У графині тут був чудовий будинок, де, як побачив, увійшовши туди, полковник, усе було приготовлено для проживання його самого та його дружини. Нещастя – це ніби талісман, який підсилює властивості, притаманні нам від природи; в декому воно розвиває недовірливість і злобу, в інших – тих, хто має благородне серце, – добрість. Після злигоднів, яких довелося зазнати полковникові, він став іще чуйнішим, ніж був колись, тож міг зрозуміти потаємні страждання жінки, страждання, що їх не помічає більшість чоловіків. Та хоч який він був довірливий, усе ж не стримався й спитав графиню:
– То ви знали напевне, що привезете мене сюди?
– Авжеж, – відповіла вона, – у тому разі, якби позивач справді, виявився полковником Шабером.
Відповідь графині прозвучала так щиро, що підозри, які заворушилися були в душі полковника, враз розвіялись, і йому стало соромно.
– Впродовж трьох днів графиня просто-таки впадала біля свого першого чоловіка; невсипущою турботливістю й ніжністю вона, здавалося, хотіла стерти в його пам’яті спогади про страждання, виблагати відпуст за муки, що їх, як вона сама казала, завдала полковникові; її дуже тішила роль перелесниці, яку вона перед ним грала, звичайно, не без меланхолійного відтінку, перед чим – графиня це знала, – він не міг встояти; адже, буває, нас до глибини душі зворушують тонкі чари серця й розуму, і ми не можемо їм опиратися. Графиня хотіла збудити в полковникові жаль до себе, розчулити його, щоб оволодіти його душею і підкорити її собі. Вона була ладна на все, аби домогтися того, що надумала; вона ще не знала, що саме вчинить із полковником, але насамперед прагнула знищити його соціально. Надвечір третього дня графиня відчула, що, попри всі зусилля, вона неспроможна далі приховувати свою стурбованість з приводу наслідків розпочатої нею підступної гри. Їй забаглося побути на самоті; вона піднялась до себе, сіла перед секретером і нарешті скинула машкару спокою, яку носила для полковника вже три дні, – так ото актриса, геть знеможена після важкої п’ятої дії, падає ледь жива у крісло, покинувши на сцені образ, до якого вона вже анітрохи не подібна.
Графиня взялася дописувати листа Дельбекові, в якому загадувала йому піти до Дервіля, взяти, пославшись на неї, усі документи, що стосувалися полковника Шабера, зняти з них копії і, не марнуючи й хвилини, їхати в Гроле. Ледве вона встигла докінчити листа, як почула в коридорі кроки. Полковник, занепокоївшись, шукав її.
– О горе! – вигукнула графиня. – Як би хотілося мені вмерти! Адже становище моє нестерпне…
– Що з вами? – спитав добряга.
– Та нічого, нічого, – відповіла вона.
Графиня підвелася і, залишивши полковника, зійшла вниз, щоб поговорити без свідків зі своєю покоївкою. Вона звеліла їй їхати в Париж і віддати листа, якого щойно написала, в руки самому Дельбекові й відразу привезти назад, після того як управитель прочитає його. Потім графиня сіла на лавку – так, щоб бути на видноті і щоб полковник її побачив. Шабер, який уже шукав дружину, підійшов і сів з нею поряд.