– Ні, на це я рішуче не можу пристати, – мовила здивована графиня. – Я не хочу процесу. Ви знаєте чому.
– За пунктом третім, – незворушно вів далі повірений, – ви зобов’язуєтеся внести до державної скарбниці капітал, який дасть змогу вищезгаданому графові Іакінфу Шаберу отримувати пожиттєву ренту в сумі двадцять чотири тисячі франків на рік; проте у разі смерті полковника цей капітал перейде до вас…
– Ні, це забагато, – заперечила графиня.
– Ви сподіваєтеся, що домовитесь про меншу суму?
– Можливо.
– Чого ви, власне, хочете, пані?
– Я хочу… я не хочу суду… Я хочу…
– Щоб він так і залишився небіжчиком! – урвав графиню Дервіль.
– Пане, якщо ви правите двадцять чотири тисячі франків ренти, будемо позиватися, – сказала графиня.
– Авжеж, будемо позиватися! – здушеним голосом вигукнув полковник Шабер, розчахнувши двері спальні і зненацька поставши перед своєю дружиною; одна його рука була закладена за викот жилета, друга, випростана, звисала вниз; згадка про пережиті злигодні надавала цьому рухові якоїсь страхітливої виразності.
"Це він!" – подумала графиня.
– Забагато! – повторив старий солдат. – Я дав вам майже мільйон, а ви хочете вигадати на моєму нещасті. Ну що ж, тепер я вимагатиму і вас, і ваш статок. Майно у нас спільне, і наш шлюб не розірвано.
– Пане, таж ви зовсім не полковник Шабер! – вигукнула графиня, вдаючи, що вражена.
– Он як, – сказав полковник з невимовною іронією, – то вам потрібні докази? Я взяв вас із Пале-Рояля…
Графиня зблідла. Побачивши цю блідість під рум’янами, старий солдат був зворушений стражданням, якого він завдав жінці, що її колись палко кохав, і замовк; але йому було віддячено таким лютим поглядом, що він не стримався й додав:
– Ви були в…
– Благаю, пане, – мовила графиня, звертаючись до повіреного, – дозвольте мені піти звідси. Я приїхала не для того, щоб слухати такі жахіття…
Вона підвелася й вийшла. Дервіль кинувся в контору. Графині вже не було – вона вилетіла, мов на крилах. Повернувшись до кабінету, повірений побачив, що полковник, розлючений, швидко ходить туди й сюди по кімнаті.
– В ті часи, – сказав він, – кожен брав дружину там, де хотів; я звабився красою, і в цьому моя помилка. В неї немає серця.
– Ну, полковнику, хіба ж не мав я слушності, просячи, щоб ви сюди не потикалися? Тепер я не маю анінайменшого сумніву, що ви справді той, ким себе називаєте. Коли ви увійшли, графиня зробила порух, який не можна витлумачити двояко. Але ви програли процес – тепер ваша дружина знає, що вас не можна впізнати.
– Я вб’ю її…
– Безумець! Вас заарештують і зітнуть вам голову на гільйотині як убивці. До того ж ви навряд чи влучили б, стріляючи! А цього не можна подарувати, коли йдеться про вбивство власної дружини. Хай уже я виправлятиму ваші помилки, велика ви дитино! Йдіть додому. Будьте обережні – вона може наставити вам пастку й запроторити вас у Шарантон. Я подам ваші документи в суд, щоб запобігти будь-якій прикрій несподіванці.
– Бідолашний полковник послухався свого молодого добродійника і пішов, бурмочучи вибачення. Він повільно спустився темними сходами, поринувши у свої сумні думи, вражений ударом, може, найжорстокішим з усіх, до яких готувався, – аж коли на останній приступці почув шелестіння сукні, і перед ним з’явилася графиня.
– Ходімо, – сказала вона і взяла його за руку таким милим, знайомим рухом.
Цього жесту графині, звуку її голосу, тепер уже ніжного, було досить, щоб угамувати гнів полковника, і він слухняно пішов з нею до карети.
– Сідайте зі мною! – сказала графиня, коли лакей опустив підніжку.
І за мить полковник Шабер, мовби якимись чарами, вже сидів у кареті біля своєї дружини.
– Куди їхати, пані? – спитав лакей.
– В Гроле, – відповіла графиня.
Карета рушила з місця й покотила по Парижу.
– Пане… – мовила графиня до полковника, і в голосі її забриніла така незвичайна схвильованість, яка може зворушити людину до самісіньких глибин душі.
– В такі хвилини тремтить усе – серце, обличчя, тіло, душа, кожен нерв, кожна жилочка, навіть кожна часточка. Саме життя, здається, покидає нас; воно вилітає з нас, воно передається іншому, наче хвороба, – передається поглядом, звуками голосу, жестом, – і цей інший підкоряється нашій волі. Старий солдат затремтів, почувши це єдине слово, це перше і страшне слово: "Пане!" Але воно було водночас і докором, і благанням, і прощенням, і надією, і розпачем, і запитанням, і відповіддю. Воно увібрало в себе все. Якою ж актрисою треба бути, щоб у одне-єдине слово вкласти стільки змісту, стільки почуттів? Правда всю себе так не подає, вона вимагає, щоб її потаємну суть розгадали… Полковника пойняло пекуче каяття за свої підозри, за свої вимоги, за свій гнів, і він опустив очі, щоб приховати хвилювання.
– Пане, – повторила графиня, якусь хвилину помовчавши, – я відразу вас упізнала.
– Розіно, – мовив старий солдат, – твої слова – єдиний бальзам, здатний полегшити мої муки.
Дві великі гарячі сльози впали на руки графині, що їх полковник стиснув із батьківською ніжністю.
– Пане, – повторила вона, – невже ви не зрозуміли, як соромно мені було перед сторонньою людиною за те становище, в якому я опинилася? Якщо вже я повинна червоніти, то хай це буде в колі моєї родини. Хіба нашу таємницю ми не повинні поховати в своїх серцях? Сподіваюсь, ви не дорікнете мені за вдавану байдужість до гіркої долі такого собі Шабера – адже я й думати не могла, що він справді мій чоловік. Я отримала ваші листи, – поквапилася сказати графиня, побачивши з виразу Шаберового обличчя, що він хоче заперечити, – але вони потрапили до мене через тринадцять місяців після битви під Ейлау; вони були розкриті, брудні, і почерк був зовсім не схожий на ваш. А після того, як мій новий шлюбний контракт підписав Наполеон, я мала всі підстави думати, що мене хоче одурити якийсь спритний інтриган. Тож я, пильнуючи спокій графа Ферро й дбаючи про непорушність родинних зв’язків, повинна була убезпечитись від замірів того, хто називав себе Шабером. Хіба не слушно я вчинила, скажіть мені!
– Так, ти вчинила слушно, – відповів полковник. – А я – грубіян, тварюка, бевзь – не спромігся передбачити наслідків такого становища… Куди ми їдемо? – спитав він, побачивши, що вони проминають Церковну заставу.