Стріча Кричевського з Хмельницьким відбувалася на очах усього війська. Вони обнялися один із одним.
— Досі я тобі давав накази як сотникові мойого полку,— сказав Кричевський,— а тепер іду як твій полковник під твої накази, мойого гетьмана.
— А я ніколи не перестану слухати твоєї розумної ради,— відповів Богдан.— Обидва ми служимо тій самій отчизні — Україні.
А з тими ватажками, на котрих гетьман Потоцький так дуже покладався, сталося те, що якось був віщував Кричевський Хмельницькому: козаки, пливучи Дніпром і переходячи до Хмельницького, всіх їх поперебивали й покидали в воду.
Війна пішла відомим в історії шляхом. Минулися Жовті Води, Корсунь, Пилявці, облога Львова та За-мостя, поворот на Україну...
Та не у всьому слухав Хмельницький свого друга та кума, хоч йому це біля Кам'яного Затону обіцяв.
Радив Кричевський добувати Львів і звідтіля починати весняний похід углибину Польщі. За думкою Кричевського йшло кілька полковників і сам хан татарський.
Хмельницький відмовлявся: він, мовляв, не проти короля воює, а проти магнатів-короленят,— а їх у Львові вже нема.
Кричевськицй доказував, що Хмельницький колись цього жалуватиме: не вихіснував нагоди — станув посеред дороги; а легше доконати розбитого ворога, ніж тоді, коли він по розгромі збере свої сили... Хмельницький своє думав. Узяв із львівських міщан окуп і подався на Замостя. Кричевський був проти цього походу, та при інших не виявляв своїх думок. Не хотів доливати оливи до вогню, бо старшина козацька не скрива-ла своєї нехоті проти таких гетьманських розпорядків.
Коли були самі, Кричевський відізвався:
— Чому ти, Богдане, задумав іти на Замостя? Гадаєш, там тебе Ярема чекатиме?
— Я знаю, його давно вже там нема. Але я маю інші до того причини. Чернь мені понад голову виростає. Це дуже небезпечний елемент. Хай собі трохи на твердих мурах Замостя при штурмах зуби понадломлює.
— На мою думку, це найкращий партизанський матеріял у такій війні, як наша. Пусти їх загонами на Польщу — вони зроблять те саме, що на Україні зробили, а ми прийдемо на готове.
— Не можу цього зробити. Я боюся за простий народ...
— Цього найменше треба бо ітися. Я міркую, що польський хлоп не менше гнічений магнатами, ніж український. Але український мужик має своє притул ище на Диких Полях, а польському хлопові хіба до неба втікати. Коли наші загони покажуться в Польщі, то польський хлоп повстане проти своїх гнобителів і буде страшніший для панів, як український мужик. А хлопи між собою порозуміються, хоч ріжними мовами говорять. Єднає їх соціяльна неволя... Хіба ти не знаєш, якого бешкету наробив панам у Польщі полковник Тиша, показавшись там зі своїми загонами? А Височан на Покутті розпоряджає п'ятнадцятьтисяч-ною армією! Чували ми і про повстання Напєрського, а це ж у корінній Польщі! Хіба ж тобі мало цих доказів на те, що в Польщі аж кипить проти панів-магнатів? Аби роздути ті іскорки, що жевріють,— і спалахне вогонь^ у якому згорять уся шляхта зі своєю воль-ністю. Аж тоді ми осягнемо свою мету — матимемо сильного самодержавного короля, і Україна стоятиме обіч Польщі, як рівна з рівною. Міркую, що в Польщі легша буде для нас справа, ніж була там, на Україні. Таж у нас тепер тристатисячна армія! Там ми мали проти себе вишколеного й добре озброєного вояка, тут ми тепер не маємо проти себе ні одного...
— Та хіба те, що ми маємо,— військо? Згадай Пи-лявці! Коли б я був у час не довідався, то хтозна, чи не була б мене стрінула доля Наливайка... І тілько ми були б осягли після пилявецької перемоги, якби не лакомство та брак дисципліни в нашої черні! До грабунків та до їжі ротів доволі, та я думаю, що чернь — то куля при нозі...
— Ти б, Богдане, собі черні не дуже легковажив: вона ж із народу. Є між нею і наживники, що позбігалися для грабунків, але й є люди гарні — за ними ж стоять міліони, ті, що дома залишились. Не дай Господи, щоб народ почав про тебе погано думати...
— Я мав іще інші причини, щоб тепер у Польщу не заганятися. Незабаром має бути вибір короля. Є кілька кандидатів, а буде той, за кого козацтво свій голос подасть. Я хочу вичекати тої хвилини, щоб пани у Варшаві побачили, що над ними звисає мій твердий кулак.
— Знаю я цих кандидатів. Та не знаю, котрий тобі буде по серцю.
— Я стою за Яна Казимира. Кричевський цього не сподівався.
— Тн ж листувався з Ракоцієм семигородським,— сказав він.
— Яз усіма листувався. Хто дасть більше для України...
— Хто більше обіцяє — бо перед елекцією ніхто нічого не дасть, бо не може. Справа в тому, хто чесніше дотримає слова.
— Ян Казимир обіцяв дуже багато. Маю на письмі запевнення, його мені від самого Яна Казимира привіз потай шляхтич Юрко Немирич.
— Вірю, що він найбільше обіцяв, але чи дасть він що? Не забувай, що це єзуїтський вихованець, як і батько його, покійний Жигмонт. До тот він кардинал. Зачуваю, що Папа Римський звільнив його з духовного стану, що він хоче женитися з удовою по покійному Владиславі... Такі люди, що не додержали обі-ту Богові, не дотримають обітниці людям, ще й до того схизматикам...
— Хто ж, на твою думку, був би кращий?
— Міркую — Ракоцій. Він іновірець — не буде душити православної віри. І не дасться так обплутати себе пактами, як Ян Казимир. З ним можна перевести, щоб на польському престолі засідав король, не залежний від магнатів.
— Не забувай, що Ракоцій — ставленик Туреччини.
— Знаю. Та коли б ми від Польщі були безпечні, коли б ми творили одно діло, як рівні з рівними, тоді нам ні Туреччина, ні Татарщина не були б страшні...
Хмельницький пішов під Замостя, хоч знав, що його не візьме...
* * *
Неначе ті хвилі при відпливі моря, відпливали козацькі й татарські війська з-під Замостя після за-ключення миру, з котрого військо не було вдоволене.
Козацтво говорило між собою:
— Ми кривавились, а нічого нам не дісталося...
Та тепер стан козацького війська був далеко гірший, як тоді під Львовом. Замостя було не якою-будь твердинею, а добре озброєною. Командував у За-мості не якийсь там бургомістер Гросваєр із цехами, а вишколений у ріжних війнах вояк під командою досвідченого німця Вайгера. У Львові вже починали їсти конятину, в Замості було всякої поживи доволі. На додаток, в козацькому війську прокинулась червінка... Треба було чимдуж повертатися на Україну. Та й татар треба було пильнувати, щоб, вертаючися до Криму, не грабували українських земель.