Козацькі старшини працювали пильно, через своїх агентів, панотців та кобзарів, переказували нишком народові, що з весною Хмельницький рушить із Запорожжя проганяти панів, ксьондзів, жидів із України. Українська православна шляхта теж спочувала Хмельницькому: й їй надоїли вічні переслідування та пониження батьківської віри ira церкви.
Сходилися українці й нараджувалися, що їм робити, як Хмельницький справді прийде.
Пани прочували, що щось робиться. Настановляли шпигунів, найбільше жидів-орендарів та панських економів, а ті пильно підслухували, що люди по корчмах напідпитку говорять, й як стій доносили панові. Пани дуже люто карали підозрілих — калічили їх, і щораз більше калік появлялося на Україні.
Найбільше лютував коронний гетьман Микола По-тоцький. Куди лише проходив зі своїм військом, значив дорогу шибеницями. Він говорив до товаришів гулянок:
— Я кожний бунтарський полумінчик кров'ю заллю, хлопською кров'ю. Краще, щоб ця клята країна пустарем залишилася, ніж як має живити на собі це гадюче неслухняне плем'я, що нашій золотій шляхетській волі загрожує.
Пани були дуже вдоволені.
— З бур'яну треба починати полоти ниву від коріння,— казали пани.— Доки не дістанемо в свої руки того архибунтаря Хмельницького, не будемо спокійно спати. Коли його зробимо нешкідливим, все заспокоїться і народ повернеться до слухняності, А так ми зриваємо бур'ян згори, а коріння залишаємо ціле. Винищимо народ — а хто буде тоді нам робити на лані?
— Для мене невелика штука,— нахвалявся Потоцький,— післати на Запорожжя певних людей, які приведуть мені Хмельницького в кайданах...
А проте він розписував за той час листи до братів-шляхти, щоб збиралися зі своїми хоругвами під його руку.
Пани послухали.
В цьому вони не бачили для себе ніякої небезпеки. Це ж не війна — це весела забавка, наче полювання. На збунтованих хлопів не треба й шаблі добувати. Досить буде поставити панських псярів із добрими канчуками...
Пани раділи, що трапилася нагода забавитися,— кошти на це мусять знайтися. В кого нема готових грошей, то від чого ж жиди-орендарі? їм можна буде підвищити трохи у орендному чинші, а решту заплатять хлопи-підданці; кінці якось пов'яжуться, а такої нагоди пропустити не можна!
Тим-то кожний магнат вибирався в похід з великою пишнотою. Магнат, що себе шанує, повинен однаково почувати себе — чи дома, чи в поході, в полі. З ним разом вибиралася велика валка ридванів, повозів, бричок, возів великих і малих, із усякою вибагливою потребою. Везли харчі всякого роду, ріжні сма-колики домашні й закордонні, бочки горілок, медів, заграничного вина дорогого. А з цим усім їхала потрібна до цього прислуга: кухарі, паштетники, цукорники, стрільці — полювати дичину, найкращі дівчата хлопців-підданців, попередягані за козачків, надворні співаки та музики, карлики та блазні для панської втіхи. Були тут і псярі з десятками ріжноманітних собак. Вони з'їздилися до Потоцького не на війну, а на забаву.
В польськім обозі пани бенкетували по-магнат-ському. Переганяли один другого, щоб не дати себе засоромити перед братією-шляхтою. Для магната була б найбільша зневага, коли б його назвали скупердягою.
Музики, танці, бенкети, розпуста. Вино лилось рікою. Ніхто не смів замикати свого гаманця, коли не хотів, щоб ним братія нехтувала.
А перед усьому вів сам гетьман коронний, Микола Потоцький,— перший у пияцтві й розпусті, який навіть не соромився свого рідного сина, котрого держав при собі і вчив перших кроків у воєнній кар'єрі.
Розкішно було вивінуване й військо. Кожний магнат дбав про те, щоб його комунік був кращий за всіх. І кожний панцирний товариш блищав від золота, срібла й дорогих оксамитів.
Коронний гетьман засів зі своїм штабом у Черкасах, польний гетьман Калиновський станув із своїм військом у Каневі.
Вони сильно не любили один одного, один одному ставали впоперек дороги. Обидва чекали, коли окраїнна шляхта з своїми військами поприходить.
Потоцький чванився:
— Я того харциза мушу дістати у свої руки; тоді з живого скажу шкіру здерти.
Вислав на Січ гострий наказ, щоб бунтаря Хмельницького спіймати й до нього привезти. Та Хмельницького тоді вже на Січі не було. Вояки пігнали за ним у Дикі Поля, та вже звідсіль не вернулися.
Хмельницький повернувся на Запорожжя й звідтіля рушив із військом на Україну.
Як сповістили про це Потоцького, він каже:
— Той чоловік хіба з глузду збився: самохіть у пащу льва лізе.
Як стій видав наказ свому війську рушити з Черкас назустріч Хмельницькому. Обидва війська зійшлися, бо й Калиновський рівночасно рушив із Канева. Проти Хмельницького Потоцький післав реєстрових козаків і польських драгунів. Козаки плили Дніпром, а частина їх ішла враз із драгунами берегом.
Перед відходом Потоцький покликав до себе полковника Кричевського, що як польський шляхтич і римської віри чоловік був у великому поважанні в панів. Ніхто й не підозрював, що це він допоміг Хмельницькому втекти.
— Чи вашмосць певний своїх козаків? — спитав гетьман Кричевського, коли той перед ним станув.
— Як себе самого,— відповів Кричевський.
— Мені доносили, що вашмосць занадто фратер-нізуєш з козаками.
— Це слово трохи зашироке, ваша милосте. Я держу їх у військовому ригорі, але й не дам нікому зробити кривди. За мною підуть вони в огонь і в воду. Це вони доказали в усіх моїх походах на татар.
— Як так, то наказую вашмосці йти зі своїм полком попереду того війська, що піде суходолом. Старайся через своїх певних емісарів перемовити козаків Хмельницького, щоб його покинули та до нас приставали, тоді можуть бути певні, що їм вибачу та ласку виявлю. Дніпром попливуть наші певні старшини Барабаш, Ілаш та Нестеренко. Вони теж таку саму роботу робитимуть.
Кричевський вклонився й вийшов. Наказ гетьмана був йому дуже на руку. Йому треба було першому стрінутися з Хмельницьким, заки інші надійдуть.
* * *
Стрінувся він із ним біля Кам'яного Затону — і з усім своїм полком як стій перейшов на бік Хмельницького. За його прикладом пішли й драгуни, що складалися виключно з українців, попереодяганих на німецький лад.
Таким побитом воєнні сили Хмельницького дуже змоглися, й йому тепер безпечніше було стрінутися з гетьманським військом.