Богдан почав готуватися до штрафного. Хлопці гасати по полю вже потомилися, можна було б повторити дещо з учорашнього. Місько це зрозумів і показав вільне місце метрів на десять попереду. Богдан навмисне втупився на лівий край і лівою ж рукою дав команду відтягуватися саме туди. А м'яч зрізав Міськові, який, виявляється, теж умів гилити,— воротар тільки задер голову на те, що могло стати голом.
На тому перший тайм і закінчився. У перерві до них підійшов голова з боковими і запитав, показуючи на Богдана: "Що за один?" — "Наш. З Києва". Відповідь Богданові сподобалася, і він наблизився до гурту. Мокрий як хлющ Місько запропонував :
— Може, в нападі зіграєш? Богдан заперечно похитав головою.
— Чого? — Місько почувався так, наче програвали не вони, а солдати.— Хочеш, я за тебе постою?
— Замість нього півкоманди треба ставити.— Голова не втримався і трусонув Богдана за вологі плечі.— Соснихін.
Богдан автоматично вирахував вік голови, який запам'ятав Соснихіна, очевидно, з молодості. А їхній тренер з тим незворушним костоломом грав. Виходило, що голові близько сорока.
— Ну то як? — Місько викрутив майку і протягнув Богданові.— Міняємося?
— Не варто. Вони тебе обдурять.
— Мене? Давай на спор!
— Не хочу... Я покажу, коли можна буде. Заробіть штрафний. Метрів за п'ятнадцять від лінії. Я підійду.
— Ну то й що?
— Кинеш на хід.
— На яку ногу?
— На яку вийде.
Однак поки це вийшло, Богдана солдати кілька разів підкували так, що він тільки зубами скреготав. А наостанок кавказець пробив йому навмисне у живіт, після чого у нападі вже не з'являвся. Богдан поприсідав, взяв дихання і висунувся до центру, оскільки черевань під кінець виснажився і сам себе (він після переодягання виявився капітаном і у військовій формі) замінив.
Можна було ризикнути, не чекаючи штрафного. Богдан підбіг до Міська і попросив його всі кутові подавати за межі штрафної. На пристрілку по воротах пішло два з кутових — після третього Богдан вгатив у штангу і знову почув оплески. А коли Місько виконав обіцянку і обережною дугою прокинув м'яч наперед (той щоправда, не покотився, а застряг у зрізаному будяці), Богдан вловив уже не оплески, а захоплений виск, разом з яким у ворота полетів і м'яч, і коріння будяка, і Міськове "гех-х".
Завершилася зустріч на обопільному мажорі: солдати поїхали задоволені тим, що цілих півдня відпочивали від служби, а сільські — щедрістю голови, який віддав свої бутси Богданові, потім відкликав Федька і вклав йому в руку дві новеньких двадцять-п'ятки.
На запитання хлопців, що він при цьому сказав, Федько спочатку переклав гроші у ліву руку, висякався і аж тоді урочисто виголосив:
— То нам аванс. Каже — давно не бачив такого футболу. Буде їздити тепер з нами скрізь.
Усе це уважно слухав чималий довкола засапаних футболістів натовп, який провів їх до магазину і розійшовся — всіх удома чекало продовження свята. А команда зосталася пити пиво. Збив з однієї пляшки (їх Федько виніс по дві на брата) корок і Богдан, за чим тут же пошкодував: з боку дороги несподівано з'явилася баба, що хутенько підійшла до онука і протягнула йому три карбованці.
— Нащо вони мені?
— Ти ж не брав з собою нічого. Чи взяв?
— Він, Ксенько, заробив на більше, чим оте пиво. Лучче б закуски якоїсь принесла.
Баба нерозуміюче подивилася на Федька, який підступив до них і протягнув Богданові вже роздерту і випатрану скумбрію.
— Гола забив.
— Чула я про того гола. Совісті в тебе нема.
— Якої совісті?
— Дитину на оте стовковисько випихати.
Команду, що повсідалася вздовж стіни магазину, це розвеселило :
— Добра дитина! Вже вас оно перегнав! Сідай, Бодю, чого маєш стояти...
Баба стрельнула очима на тих, хто це вигукував, перевела погляд на Богдана і пошкодувала, що прибігла сюди: може подумати — наглядаю за ним. Хай п'є собі те пиво. Вона й гроші принесла, щоб мав чим за нього заплатити. Парубок уже — чого має в чужі кишені заглядати. Аби тільки не напивався.
— Може, тобі додому його взяти?
— Не треба.— Богдан почервонів і витер долонею лоба.
— На, Ксенько, і неси.— Федько згріб одразу чотири пляшки.— Хочеш, ще винесу? Бери-бери...— Він уклав старій попід пахви її долю за онука.— Кажи, за чим прийшла, я куплю.
— Собі купляй.
— О, вже й сварилася б. Ти хоч знаєш, що твій Бодьо на полі вичворяв? Називай ціну, і ми в тебе його відкупимо. Хлопці — купляємо?
— Нараз.— Місько вже закурив і якби не тітка, підтвердив би це лаконічнішим виразом. Богдан той іменник чув нині в стількох формах, що переконався — одним словом їхній капітан може пояснити більше, ніж знає. Вроджений граматик.
— Вам що, направду голова дав гроші?
— Дожени його, він і тобі дасть. Тілько скажи, чия ти.— Федько потроху відходив од напруги, з якою постогнував усі дев'яносто хвилин "капітального" на його чималий менеджерський досвід футболу, і ставав говіркішим.— Скажи: отой хлопець, що розхитав штангу,— мій онук. І він тобі — чого тобі там треба? — сіна з ходу дві фіри випише. Комбікорму... Комбікорму я й сам тобі привезу...
— Бабо, йдіть додому.— Богдан не втримався і хильнув з пляшки: мучила спрага.
— Зачекай. Ну-ну, брешщ далі.
Федько, який справді вирішив завтра ж привезти на Ксеньчин двір безтарку комбікорму, образився:
— Хто бреше? Я?
— Хіба не чув?
— Бабо! — До Богдана вже почало доходити, куди та балачка заведе: баба вчепиться у Федька і вициганить, крім комбікорму, ще й бідон сироватки. І про голову не забуде. Він зіпрів іще більше: — Я прошу вас...
— Не проси, сину, я не львівська пані. їсти приходь. Чисто забула.— Баба поставила пляшки біля ніг і вийняла з-під жакета целофановий мішечок.— Ти такі просив?
Довелося витрусити з мішечка те, що там було,— кросівки з білого дермантину і голубої замші; на київські мірки — непотріб.
— Не зовсім таке. Але нех будуть.
— Ану, дай гляну,— Місько покрутив кросівками перед носом, поставив на землю біля своїх румунських, почухався, і Богдан затерп: зараз ляпне... Однак Місько його пощадив: — На наше болото підійдуть. Скілько просять?
— Сорок рублів. Я вже заплатила. Взувай, а ті обірванці я заберу.
Щоб спекатися баби, Богдан перевзувся в обнову, засунув у мішечок китайські кеди, поклав їх разом з пляшками у сумку і дав зрозуміти, що занесе все це додому сам. Однак баба сумку в нього з рук забрала — пошкодувала, скоріш за все, пляшок, які тут (він саме так і думав зробити) зосталися б. Онука це вже почало дратувати. Проте, що мав казати? Він сказав: