— Вдома. Треба б, звісно, змащувати.
— Хоч би газет напхали. Більше ніяких нема?
— Нема. Хлопці свої не здають. Отово — запасні.
— А там? — Богдан помітив в глибині опалки новеньку й набагато легшу пару.
— То для голови.
— Передайте йому, нех судить з дороги. На полі я в отих черевиках з ним не розминуся.— Ноги врешті-решт провалилися в найбільші з бутс і почали там приживатися.— А щитки? Коні, видно, зжували?
— Є гетри. Трохи, правда, різні.
— Нічого собі трохи. Знав би, привіз свої.
— То ти, виходить, там граєш. А казав...
— Не граю, а грав. Ми б вам тут вкотили голів тридцять, не менше.
— Хіба я, Бодю, не вірю... Місько вже дзвонив про тебе в район.
— Нащо?
— Заявили. Ми ж йдемо третіми зараз.
— То нині не офіційна, значить, зустріч?
— Товариська.
Пияцька, а не товариська. Богдан стягнув бутси і відчув, як ногк без них зітхнули. Капець їм — це точно. Він одяг штани і аж тоді згадав:
— А труси?
— Нема.
— Добре, ви йдіть. Коли початок?
— Як всі зберетеся. Солдати вже приїхали.
— А люди?
— І люди потроху сходяться.
Ще б їм не сходитися. Таке шоу на дурняк... В Богданові заворушилася ще безпредметна, але добре знайома злість. її підігрівав азарт довести — хоч кому тут і що доводити? Хіба м'ячеві? — ту саму універсальність своєї гри, до якої він у мріях себе колись готував. Тренер його осадив. А може, щось у ньому схаменулося? Інакше б досі шкодував за втраченим. Нічого він не втратив. Колись, може, втратить. Якщо ступить, як батько, не в свою колію. Що б він зараз за тим футболом знав? І де б зараз був? А тут ще доби не минуло, а здається, ніби рік життя проковтнув...
Він витяг з сумки труси, в яких бігав деколи до Дніпра. Плавки дістав з кобиці (молодець баба — зберегла), кілька дитячих книжок, вибрав цупкіші палітурки, вигнув їх довкола ноги і позасовував у гетри. Потім знайшов у меншій хаті смалець і змастив ним бутси. За гру вони той смалець всмокчуть, нікуди не дінуться. Залишилося наїстися. Де сметана? Так — склянки вистачить. Здається, все. Богдан випорожнив од решти дрібних речей сумку, кинув у неї бутси, запасні шнурки. Все інше було вже на ньому. Залишилося одягти спортивний костюм і вирушити на той цирк. Без зайвого поспіху — Богдан відчував, що хвилюється. На Центральному стадіоні, де вони не раз між матчами майстрів грали, такого не було... Та й він там був не таким. Бачив тільки м'яч, хлопців, а трибуни... До них душа іще не діставала. Бо була меншою? А тут, виходить, побільшала? Побачимо, наскільки...
На шкільному подвір'ї і в садку роїлося чимало дітваків, молоді. А на стадіоні бігали (отут Богдан вже схвилювався по-справжньому) в царській порівняно з його формі атлетичного виду хлопці з йоржиками замість чубів і всі як один чомусь чорняві. Втім, це йому здалося — було й кілька світліших. Один навіть лисуватий, з черевцем, як у Трояновського з команди динамів-
ських ветеранів. Богдан пошукав очима своїх. Вони під стіною школи ще тільки роздягалися, розвішуючи на гілляках яблунь таке саме шмаття, як учора приносила баба. Піжоняться ним, а солдати вже розігрілися...
Не гаючи часу на ручкання, Богдан стягнув і склав у сумку костюм, перевірив шнурівку і став чекати, що буде далі. А далі Місько звівся і скомандував: "Братва, пішли!" "Куди? — хотів запитати Богдан.— А ноги?" Він звик їх часом аж до роси на лобі розтягувати, після чого вони ставали слухнянішими від рук. Однак довелося рушати за всіма до вільних воріт, чекати там, поки дійде його черга на м'яч, і відкидати (бити з усієї сили, як інші, він остерігався) воротареві. За цих десять—п'ятнадцять хвилин Богдан вивчив номери команди, прикинув з баченого вчора, як кому з них пасувати, і, коли почалася гра, був уже відносно спокійним. Два-три епізоди в центрі показали, що до них теж приїхали не зірки районного масштабу, а просто здорові молодики, яких м'яч слухався так собі, хоч земля під ними аж двигтіла. Двигтіла вона і під сільськими, що одразу полізли всі вперед, і якби хоч один з них умів перекидати на ходу м'яча, а не відбирати його внизу, Місько мав би нагоду забити гола за якусь хвилину після свистка. Але й він не довго протримався "чистим" нападаючим і вже наступної хвилини ледве не збив Богдана, коли солдати після удару від воріт почали тиснути на них. Богдан перехопив м'яч з-під носа "дев'ятки" з животиком, зупинився, коли на нього летів якийсь грузин чи вірменин, дав тому змогу проскочити повз себе і повільно рушив уперед, чекаючи, що хлопці його переженуть. Спина ще гри не "читала", а очі її не бачили — за Богданом гналися всі: і чужі, і свої. Він прокинув м'яч на правий край, не дуже впевнено (бутси ще муляли) рвонувся туди і різко зупинився. Повз нього прошмигнула все та ж "дев'ятка", за яку він вже внутрішньо зачепився — чув цього череваня на відстані і легко його обвів. Усе ж інше на полі для нього було абсолютно незрозумілим. Він дав пас через все поле правому крайньому і повернувся назад: треба було все-таки придивитися до місцевого футболу. Та й ноги ще були дерев'яними. Головне ж (це він твердо засвоїв ще змалку в спортшколі) — необхідно відчути маятник гри, в нього вписатися, а далі все піде як по маслу.
Черевань з кавказцем, видно, тямились трохи на футболі: з м'ячем на нього вони вже не йшли — довелося висунутися вперед і відрізати їх обох від півзахисників, які пасували неточно, і Богдан ті паси, легко вгадуючи силу і напрям удару, перехоплював. Коли ж кавказець його кресонув без м'яча по кістці, а черевань гахнув у живіт задом, Богдан заспокоївся остаточно — це вже була та жорстка боротьба, в якій і він багато чим володів. Гра його захопила. Тим самим абсурдом, де врешті-решт вималювалася чітка логіка: треба було без кінця посилати м'яч аж у штрафну і там всіх тримати. Що й Богдан робив, геть випустивши з очей своїх партнерів по захисту, яким, очевидно, здалося, ніби й вони вміють так само виходити на перехвати, швидко повертатися, перехоплювати верхові м'ячі, бити без обробки, прорізатися своїм краєм далі центру. За це їх провчив черевань, що забив гол, спіймавши Богдана на впевненості, що його підстраховують. Він не встиг відтягнутися і тільки й того зробив після гола, що попросив перестарка: "Не вилізай за мої плечі. І йому (він кивнув на четвертого номера) те саме скажи. Я один спереду. А ви (Богдан для наочності відвів трохи од себе і назад руки) — постійно там". З цими словами він вкотре вже за гру загилив м'яча аж під самі ворота і вперше звернув увагу на явно немісцевих кількох хлопців і дівчину у декольтованій майці і шортах, яка йому зі сміхом аплодувала. Однак через якусь хвилину Богданові вже було не до неї: на нього разом навалилися півзахисники солдатів, керовані — це він здаля помітив — усе тим же череванем, що саме одержав м'яч і спробував їхню малу кучу обійти. Півзахисників довелося покласти, дістати від одного з них у спину штурхана, і тут пролунав свисток.