"Отже, Ніно, розгорніть книгу Вашого життя, знайдіть ту сторінку, де записане ставлення до мене, і уважно вчитайтеся: що воно таке? І коли таке, що й Бразілія не страшна, і піт лиця радісний, і Парижу не шкода, а з ним і всіх сущих та майбутніх утіх, фліртів, танців, блиску, руху, то присувайте ближче Ваше світло і давайте свою сміливу, животворящу руку.
"Коли ж... Ну, а коли інше, що буде після того, для Вас не має ніякого інтересу.
"Передаючи цього листа Вам у руки, навмисне попрохаю читати при мені. Хочу сам бути свідком того, як гасне й зникає моє єдине джерело світла. І нехай не буде у Вас ніякої гризоти собі за це. Вина Ваша тільки одна: що Ви — молода, чиста й прекрасна. Але хай ця вина буде вічно за Вами".
"Стара вовна".
Крук прочитує до кінця, посміхається, помалу, акуратно складає всі списані аркушики докупи й хоче роздерти. Але зупиняється й довго стоїть над столом у тяжкій задумі. Потім мляво складає лист і кладе його собі до портфеля, нехай лежить зайвий документ хвилинної наївности та безнадійних корчів.
* * *
І купуючи букет, і вечеряючи з Миком, Леся не перестає почувати дивне, тужне полегшення. І так їй хочеться швидше затвердити це полегшення, швидше повернутися до пансіону, що вона відмовляється від кіна, бере таксі й їде додому.
А надто подивитися, як він прийме букет. Звичайно, він насамперед повинен подумати, що це вона, Соня, прислала його. Соня, розуміється, буде відмовлятися. Але це нічого, — коли вона, Леся, абсолютно не подасть ніяких підозрінь про себе, то дізнатися йому, хто саме прислав букет, не буде ніякої можливосте. І думка про те, що, може, прислала та, стрижена, так і не буде вбита, вона все буде його хоч трішки гріти.
Туман крізь спущене віконечко авта вогкими вусиками обмацує лице Лесі. Він став ще густіший і як велетенський димно-склизький спрут оповив увесь Париж і важко клубиться над ним.
Але в пансіоні, десь, тепло, ясно, затишно. Там оце, мабуть, саме повечеряли й товпляться в сальоні та передпокої. Американці збираються до дансінґу. "Свої"... що вони мають робити сьогодні ввечері?
Дивно, Леся раптом почуває до всіх оцих "своїх" гарячу ніжність і незрозумілу вдячність. І дивно їй, що вона досі так мало, в дійсності, цікавилася ними, так мало знає їх і так мало по-справжньому виявляла до них уваги та симпатії. Вона тільки старалася викликати в них увагу та симпатію до себе. А тим часом у кожного ж з них є своє життя, свої прикрості, труднощі, страждання, радощі.
Ах, авто сунеться так помалу в цьому тумані, — вони можуть поїхати всім товариством кудинебудь без неї!
Ну, що ж, нехай він любить ту стрижену й молиться до неї. А вона, Леся, все ж таки почуватиме до нього цю глибоку-глибоку ніжність і жаль. І коли буде її сила, допоможе йому, з'єднає їх і нехай вони собі мають щастя. Коли це Соня, то вона теж чекістка, теж, може, з любови вбивала. Ні, ця вбивала з ненависти, з лютої образи та кривди. Але подумати собі: з яким болем вона повинна згадувати себе такою, якою була до тієї банди офіцерні! Все розтоптали, опаскудили, зганьбили.
Таксі несподівано зупиняється. Вже приїхала? Так, знайомий, милий, рідний ґанок із заґратованими залізним візерунком дверима.
В передпокої нікого нема і пахне кухнею, вечерею. Раніше цей запах дратував, а сьогодні він, навіть після їжі, здається затишним, зворушливим.
В сальоні, крізь щілину дверей, чути гомін голосів. Леся швиденько роздягається й нишком підходить до щілини.
Здається, всі дома. Ні, італійця немає. Он, у кутку, за пальмою — Загайкевич. Чогось невесело, стомлено відкинув голову на спинку канапи й дивиться кудись у стіну. А кістка на горлянці та хрящ носа так гостро й жалюгідно випинаються.
Шведи, милі, стримані й по-дитячому наївні, грають у свої шахи. Свистун їм "допомагає".
Так, він і Соня в своєму кутку. Які здивовані, при-нижено-злякані очі! Щось гаряче каже Соні, щось доводить. Намагається, видно, балакати тихо, бо кидає набік обережні погляди. А в Соні яка тепла, лукава посмішка! Яка вона вся немов би інша тепер з ним. Нема того вульгарного та робленого кокетування, що було раніше. Дійсно, на таку можна молитися.
Леся глибоко зідхає, ще раз обмацує зачіску обома руками і входить до сальону з веселою промінястою посмішкою. І сьогодні якось дуже чуло відчуває той вибух пожвавлення, що викликає її поява.
Загайкевич, шведи, навіть Соня і він устають їй назустріч. А Свистун аж підстрибує й біжить до неї, смішно відкидаючи ніжками вбік. Тільки пані Сарро сидить із своїм шитвом у куточку, але й вона привітно хитає головою. Свистун же мало не в екстазі.
— Брраво, Ольго Іванівно, знаменитий букет! Чудовий! Надзвичайний!
Леся зразу ж почуває страх, але здивовано, непорозу-міло дивиться на Свистуна й на всіх (А всередині — якийсь неприємний, тоскний укол: значить, це її тільки через цей букет так зустріли!).
— Який букет? Я нічого не розумію. В чому річ?
— Та той, що ви прислали панові Кавуненкові! З білих троянд! Увесь пансіон ахнув.
І на гостренькому личкові Свистуна явно тріпочеться насмішка.
Тут пан Кавуненко не витримує:
— Ну, слухайте, Свистуне, це вже чорзна що! Я прошу вас залишити ці дурниці!
— Так хто ж тоді прислав вам букет?
Гунявий не відповідає й винувато повертається до Лесі:
— Вибачте, будь ласка, це — тільки негарний жарт Свистуна.
Леся непорозуміло, як людина, що ледве розуміє, про що мова, озирається на всіх. їй пояснюють: панові Каву-ненкові хтось анонімно прислав чудовий букет із білих троянд. Пан Кавуненко навіть не хотів приймати, думаючи, що помилка. Але хлопець з квіткарні показав папірець, де виразно було написане прізвище пана Кавуненка й точна адреса його. Отже, помилки ніякої. Але хто саме прислав, хлопець сказати не міг. І навіть з якої саме квіткарні прислано, пан Кавуненко не догадався спитати. За вечерею тільки й мови було, що про букет. Бо й справді був він прекрасний. Пан Кавуненко зовсім засоромлений.
Ну, з виразу лиця Ольги Іванівни, з усього її поводження видно, що прислала, в кожному разі, не вона. Та й чого ради пані Антонюк мала б присилати Кавуненкові букети?
А пан Кавуненко, дійсно, засоромлено й винувато посміхається, наче розповідають про негарний скандал, учинений ним.