Але що сказати Микові, Фінкелеві? Як розвалити їхні хатки, їхні "Ательє щастя", вілли, авта, Комітети визволення людства?
А самій, значить, завтра-позавтра виїжджати з пансіону, перестати бути дочкою професора, чистою вдовицею й повертатися в готельчик до Мика, до самої себе, до тієї, що там була?
Леся змерзло щулиться, відривається від вітрини й шукає очима таксі. Тільки чи дома тепер Мик?
* * *
Мик дома. Але, Господи, в якому вигляді; в якій обстанові! Розуміється, в пальтечку своєму, пожованому, мокрому, з піднятим коміром. Волосся сіро-жовтим злип-лим пір'ям стирчить на всі боки. Широкі губи — масно-червоні, а все лице — синювато-бліде. І скляні, п'яні, дикі очі.
В кімнаті густий, кислий, холодний дух. Ліжко пом'яте, покопирсане, в горбах. На столі, просто на газеті, шматки ковбаси, хліба, сиру. І недокінчена велика пляшка горілки.
— Леська? Тю! Гурра!
Він схоплюється, злегка заточується й кидається до Лесі, розмашисто розгорнувши обійми.
— От спасибі! От геніяльно придумала! От герой, їй-Богу!
Губи мокрі, руки болюче стискують за плечі, нестерпне тхне поганою горілкою. І все тут таке болюче-чуже й разом тоскно-своє.
— Роздягайся! Холодно в мене? Чоррт, камін не гріє. Та я запалив собі інший і трошки зігрівся. Хочеш чарчину? Випий! Чорт його бери, все!
Леся скидає капелюх і кидає його на ліжко. Волосся, роздушене капелюхом, зсунулося купою плетіння набік. "Тільки та нестрижена була".
— Налий! Тільки побільше!
Мик звірюкою кидається на пляшку й радісно наливає повну склянку.
Леся, з огидою поправивши товсті коси, відходить од дзеркала, бере склянку й починає пити горілку як воду, задравши голову й поклавши довгі, густі вії на лиця. Випивши до дна й одразу збліднувши, бере з паперу шматок ковбаси й з шкуринкою жадібно їсть.
— Браво, Лесь! Герой! Сьогодні к чорту святість! Сьогодні я був розкис, Лесько. Ну, відійшов. Нічого. Все — дурниця. А що ти прийшла, так це просто надгеніяльно. Давай і я вип'ю з цього приводу!
Але горілка, як відро нафти, вилите на загасле багаття, в якому ще жевріли якісь іскри, раптом здіймає ціле полум'я пекучої туги. Увесь попіл роздмухується, відлітає на боки й лишається тільки ця вогнева пекучість. А круг неї — те жахливе чорне й безнадійне.
Мик, випивши й утершися пальцем, раптом підсувається із стільцем до Лесі й сильно обіймає її за плечі.
— Скучила? Га? Лесько? Манастир трохи запісний? Ге? І він перехиляє все тіло її разом із стільцем на себе. Леся, одначе, злякано випручується й відсувається із
стільцем на другий бік стола.
— В чому річ, Лесю? Хворенька чи що? Леся болісно кривиться.
— Не треба, Мику. Подай мені сиру. Ти що робив сьогодні?
Мик мовчки подає сир і пильним, п'яним поглядом водить по Лесі.
— От тобі й маєш! А я зрадів, що прийшла. А вона, маєш, у святі записалася.
Він масно посміхається, важко підводиться й підходить до Лесі, спираючися об стіл. І Леся із здивуванням почуває, як усю її всередині аж перешарпує огидою від самої думки про те, що недавно ще робила з такою напівбайду-жою звичністю. Та тепер наче якесь святотатство були самі ці посмішки, обійми, та натяки Мика.
А Мик знову широко обіймає однією рукою за плечі, другою брутально задирає її лице до себе й нахиляється цілувати. Та цього не встигає зробити: Леся сильно випручується, схоплюється із стільця й відходить до дверей. Мик нічого не розуміє.
— Тю! Лесю! Та що таке? Диви! Не можна сьогодні, чи що?
Леся похмуро й гнівно, на себе чи на Мика, морщить брови й поправляє знову збиті набік прокляті коси.
— Сядь, Мику, і не треба цього. Чуєш? А то зараз же піду.
Мик слухняно сідає й навіть кладе свої величезні руки на коліна.
— Уже сиджу. Годі. Прости й не сердься. Не можна, так не можна. І навіть спасибі, що тільки так прийшла. Ну, сідай, не бійся, годі.
Леся сідає й по дорозі вдячно та м'яко гладить по настовбурчених пір'їнах Мика. Він ловить її руку й підкреслено шанобливо цілує її.
— Може, хочеш їсти? Я побіжу чогось куплю ще. Ні? Ні, так ні. Спасибі, що сидиш. Я трошки, Лесюню, розкис сьогодні. Ій-бо! Така штука. Чорт його знає, сам не розумію, чого. Сиджу тут самотою і хоч вовком вий. Ех, Лесько, пам'ятаєш наші ранки на Україні? Літом? Сиві, росяні, з дрижачками по тілі. А чисто, а невинно, а блаженно! А, Боже мій, Боже мій! По снопи, наприклад. Віз торохтить, гецає, аж під грудьми болить. А якийсь Сидір чи Ілько сидить по-дамськи на драбині й щодуху жене коней. Або галушки? Шпичками витягати. І юшка така густенька, солоненька, з підсмаженими цибулинками. Ой, сто п'ятдесят ескалопів оддав би за одну миску галушок!
Леся тужно заплющує очі. Бідний Мик, яка ніжна, розслаблена посмішка. Сталевий Мик, організатор визволення людства, по той бік добра і зла. От-от заплаче.
— А за Україну, Лесько, сто п'ятдесят життів віддав би. Нате, беріть, сто п'ятдесят разів підряд убивайте, тільки хай раз, один раз воскресне Україна. Раз і навіки! Віриш, Лесю? Я — не "національний герой", не міністер, не отаман і не патріот. Але от слухай, Лесю, серйозно кажу: зараз, у цю хвилину, піду на яку хочеш смерть за життя України. Ні, ні, не героєм! Без ніяких записів у історію, без ніяких пам'ятників, без ніякого гонорару слави, без нічого. От, так, невідомий нікому, невідомо де, невідомо коли. Стій! Ще більше: готов іти на смерть з вічною ганьбою собі, з огидою до себе всякого, хто пом'яне моє ім'я, з прокляттям собі. Готовий! Прошу!
Мик стука кулаком по столу й з готовістю випросто-вується ввесь на стільці, випнувши груди. А очі блищать не тільки п'яним блиском.
— А консисторських чинуш російського уряду, мирових суддів, хай записують в українську історію національними героями! Нехай! Зустрів я вчора такого "міністра" з царської російської консисторії. Сиділи ми втрьох, а він прийшов у громаду, когось шукав. Знаю ж його, як облупленого. Чинуша був сукин син, випивахом і в стуколку трахом і від одного слова автономія України під стіл падлюка ховався від страху. А тепер — "міністер", страшенний самостійник, "патрівот". І така, знаєш, вибачлива простота в нього з нами, простими смертними. "Не зважайте, люди добрі, що я швець, говоріть зо мною, як з простим". І запишуть, Лесю, запишуть цих російських чинуш в українські національні герої. А ми капнемо в безвість. Бо й історію, Лесю, писатимуть консисторські чинуші, раболіпні та благоліпні. Ох, Лесю, треба, треба швидше Комітет визволення людства! Тоді моментально наказ: геть з України всіх насильників, отаманів, консисторців, чужих і своїх під три чорти у двадцять чотири години! Маррш! Ух, сукини сини, як попідгортають під себе свої національно-геройські консисторські хвости!