Сунуть отарою люди, женуться кудись за чимось. Кожному здається, що от-от ще трошки і он-там, за тим поворотом того тижня чи місяця він спіймає те, за чим усе життя женеться. Та так, не наздогнавши, щохвилини мруть сотнями тисяч. А на їхнє місце щохвилини родяться нові сотні тисяч. Та так з одного кінця виливається, з другого вливається. Оце і зветься життям людства.
І він, Микола Терниченко, кожної хвилини може вилитися краплиною невідомо куди й зникнути на віки вічні. Та ніякий чорт і не згадає ніколи. А проте на якого йому біса, щоб хтось його згадував?
Між іншим, відділ слави в "Ательє щастя" треба буде найкраще обсадити. Страшенно ласа на цю принаду людська риба. Ради слави якийнебудь бобир готовий у будь-яку вершу лізти, живим себе засмажити згоден. А навіщо воно йому, коли він капне краплиною й зникне? Є бобирі-"аристократи". Вони щиро зневажають кожного із своїх близьких зокрема: чи подобаються його вірші або картини тому конкретному консьєржеві чи крамареві, йому на це щиро начхати. Але коли мільйонам отих самих консьєржів і крамарів його твори подобаються, він — наївно щасливий і гордий. Його любить народ, і це зветься славою.
А сам він, Микола Терниченко, не такий самий? Яка, наприклад, страшенна, ідіотська дурниця, ця вся його вигадка, "Ательє щастя", Комітет визволення людства і так далі. Явний же абсурд, дитяча, наївна фантастика. Для чого це? Щоб виправдати себе? Перед ким? У чому? Та тисячу разів плював він на цих консьєржів і крамарів усіх станів і ранґів. Що йому до них? Визволяти, рятувати? Кого? Ці отари, ці краплини? Та хай їх мільйонами повбивають гарматами та виціджують всякими пресами. Що йому до них? І подумаєш, яке щастя, що мільйони виціджених консьєржів знатимуть його ім'я! "Микола Терниченко! Ой, це Микола Терниченко! Той самий, що..." Ну, та що з того? А як не той самий, то яка різниця?
Так. Але що ж робити тоді в цьому безглуздому житті? Самому стати консьєржем і покірною краплиною сунутися в масу людської води до другого кінця резервуару, щоб капнути й зникнути? Та хоч сплеснутися, хоч скаламутити цю краплинну покірність! Не погоджуюся, протестую, плюю, проклинаю!
Ну, а далі? Все ж таки капнути?
Терниченко підходить до входу підземної залізниці. Якраз година випуску краплин із їхніх бюр, фабрик та інших пляшечок. Загусклим теплим течивом туго сунуть вони підземними коридорами, застоюючися перед перонами і стрімголов згустками вриваючися у вагони. Поспішають бо додому, підживити висмоктану в їхніх пляшечках краплинну енергію.
І знову, вилившися в потоці тіл на вулицю, в кислу, жовто-буру каламуть, Терниченко зупиняється й думає: куди піти, чим запхати цю гнітючу порожнечу? Купити хіба добру пляшку російської горілки, шмат ковбаси та піти додому й запхати гарячим чадом цю виючу дірку?
І от, не скидаючи пальта, розламавши хліб руками, Терниченко понуро сидить за столиком і зі склянки для зубів п'є російську, зроблену в Парижі, горілку. А дірка все виє голодною нудотою, дурною, незрозумілою тугою. Гарячий чад тужним шумовинням клубиться у грудях, розпирає їх кричущою журбою за чимсь. За чим же, будь ти прокляте? Чого тобі треба? Нема нічого, все виціджене, розтрощене, розвіяне! Капнути хочеш? Так капай же, якого чорта! Чи ще горілки? На!
І Терниченко не зовсім уже певною рукою наливає повну склянку й виливає в дірку.
* * *
Леся авта не бере. Ховаючи лице в хутро, вона тихо йде попід стіною вулиці, не дивлячися вже на вітрини. Краплі з дахів падають їй на капелюх та на плечі, ноги потрапляють у калюжі, прохожі штовхають, туман мокро лиже ніс і щоки. А в усій істоті почуття жахливої, несподіваної катастрофи.
Так людина виходить із банку, куди зайшла перевірити, скільки в неї є грошей на біжучому рахунку, і якій сказали, що вийшла помилка: то не їй родич-багатій відкрив поточний рахунок, а іншій людині. В неї ж нема ніяких ні біжучих, ні "стоячих" рахунків, в неї нічого нема. І всі розрахунки, пляни, мрії, побудовані на цьому біжучому рахунку, — все помилка.
"Тільки та не була стрижена". Тут уже ясно, що не вона. Вона — тільки "хороша людина", що з нею під розчулений настрій можна поділитися своєю радістю. Та й годі. І тепер можна розвалити свій "весняний гай", повикидати всі ляльки, цяцьки, поздирати всі покривала та декорації. Він — явний, безсумнівний чекіст, убивця й злодій, в якого заговорило сумління. Та й усе. Сам сказав, сам зідрав усі серпанки, сам понищив їй усе. Тепер кінець.
Але від цього слівця перед похиленою душею Лесі раптом розгортається таке щось чорне, безрадісне, та тужливе, що вона аж зупиняється серед тротуару й безпорадно озирається. Прохожі сердито обминають її, оглядаючи з ніг до голови.
І вмить вона рвучко шарпається вперед. Ні, ні, тут щось не так, тут щось не те. Це не може бути Соня, не може, ради Бога! Так не балакають і не поводяться з тією, до якої моляться. Сама ж вона тількищо бачила, на свої очі бачила це поводження.
Ах, та все одно! "Тільки та нестрижена". Що ж тепер? А Мик? А Фінкель? А вся справа, доручена їй? Все ж гине, розвалюється, як її декорації.
"Тільки та не була стрижена"! Цей вульгарний деталь, ця безсумнівна, кричуща подробиця. Яка натуральна, психологічно-точна: уявив ту, зрівняв з цією, і та різниця, що раз-у-раз кидалася в очі, пригадалася й тепер.
Леся стомлено зупиняється біля якоїсь вітрини й тупо дивиться на елегантно пов'язані на чоловічих сорочках краватки.
І раптом їй стає нудно-спокійно. Та, властиво, що такого сталося? Сама собі вигадала смішну дурницю, а життя її здмухнуло. Причепилася до явного кримінальника, зробила собі з нього героя, завела в мріях якусь інститутську комедію і тепер розпустила слини, що сама дурепа. Однаково ж нічого не могло бути путнього з цієї сентиментальної вигадки, кого б він у дійсності не кохав, оцей "герой" жалюгідний, чи її, чи ту стрижену. Все одно ж колись виплила б дійсність нагору. Так чи раніше, чи пізніше, а дитячу хатку розвалило б.
Єдина реальна і справжня неприємність, це те, що не можна видерти в нього документів. Оце дійсна прикрість, чортяка його мамі! І вина за це її. Замість дурнуватих вигадок треба було поводитися як Сонька, без ніяких забавок та сентиментів. І хай би молився до неї, а не до Соньки чи кого там, а вона під час молитви витягла б у нього документи. І було б золото в її руках, що, розуміється, єдине й є цінне та справжнє в житті.