Ловцям і собакам наче заціпило. Аж коли стадо напилося й знову шаснуло в кущі, хорти залементували, рвучися зі своїх швор, а ловчі мужі кинулися сідлати коней. Ні про який обід уже не йшлось.
Домовившись оточити стадо великою підковою, всі кинулися через Ірпінь. Свиней і молодих кабанів було зо два десятки, не рахуючи ще смугастих малих поросят, і вони не могли втекти надто далеко.
На тому боці спустили собак. Хорти відразу взяли слід і кинулися за вепрами, розколошкавши гавкотом увесь лівобережний ліс, який колись належав деревлянам. Невдовзі гавкіт заглух. Собаки не могли взяти вепра, навіть ціла швора не зважувалася підступити до дорослого сікача. Але для цього в ловців були пардуси.
Досі ловці не спускали своїх заморських котюг: спершу належало розшукати хортів та вепрів, і всі кинулися через ліс. Та собаки мов у землю запались.
Їхали майже гуртом. Нарешті Претич дав знак спинитись, а коли всі вершники зійшлись, він порадив стояти й слухати. І раптом почувся тоненький ляскітливий звук. Якийсь хорт подавав знак господарям, а також іншим хортам, що знайшов дичину й потребує підмоги. Тепер можна було розтягтися широкою підковою і йти на звук.
А гавкання дужчало, і Ярополк зострожив коня. Поряд їхав ловець із пардусом на шворі — двох ловців з пардусами Ярополкові також одступив Блуд — поки ті передадуть уміння котромусь Ярополковому ловцеві. Гавкіт неначе затихав, але князь і ловець і далі їхали так само. Пардус легко стрибав поряд з привченим конем, а кінь Ярополка косував на хижака й форкав. Ярополк вийшов ще трохи наперед, і тут гавкіт почувся зовсім виразно, певно, собака вигнав вепра з-за густого лісу чи з ярка.
— Збочуй трохи! — кинув до князя ловець, і коли князь потяг за повід праворуч, далеко між деревами промайнула тінь. — Княже! — знову крикнув ловець, і досі не спускаючи пардуса. — Ще трохи цабе!
Й аж тепер пустив звіра. Плямистий хижак величезними стрибками понісся на кабана, який побачив небезпеку й звернув круто ліворуч, але звідкись виринув ще один хорт. Кабан опинився між трьома ворогами. Вагання тривало мить — і вепр кинувсь на того собаку, який досі гнався за ним. Собака не чекав нападу. Коротким помахом писка випустивши кишки з хорта, кабан шугнув у найгустіші хащі, за якими десь недалеко мав бути рятівний яр. Під вагою кабана кущі й деревця тріщали й падали, залишаючи позаду широкий слід. У цей слід і кинувся пардус.
Ярополк у нетямі зострожив коня — кабан одбіг сажнів на півтораста, князь уже не бачив ні пардуса, ні його, коли ж стьобучі, деручкі кущі розступились, кінь схарапудився й поніс, нажаханий кривавим видовищем: у цю мить пардус невірогідним скоком наздогнав кабана, вчепився йому в спину всіма лазурями й зубами.
Ярополк ніяк не міг спинити жеребця, хоч з усіх сил натягав повіддя й мало не розривав йому рота. Там, де кінчалася галява й ріс молодий дубняк, жеребець різко розвернувся й не міг утримати рівновагу, послизнувшись на вимоклій під дощем траві. Ярополк вилетів із сідла й боляче забив ногу.
Кінь підвівся, заспокоївся і став над ним, а Ярополк Святославович, кривлячись од болю в нозі, глянув на той бік галявини.
Вепр і досі носив на собі плямистого хижака. Пардус не міг перегризти йому холку, але й не випускав із пазурів і зубів, чекаючи, поки вепр стече кров'ю й охляне. Ловчий стояв серед найближчих до галявини дерев, дивився на поєдинок і застережливо махав Ярополкові, щоб теж одійшов далі в ліс: він бачив, як його кінь посковзнувся й упав, а якщо б вепр кинувся на нього, князь не мав би куди втекти. Немає страшнішого за смертельно пораненого вепра.
Вепр гасав чагарником і галявиною й чимдалі дужче охлявав, уся спина його й волохаті боки просяклії кров'ю. Він намагався збити з себе настирливого хижака, терся боками об стовбури дерев і навіть падав і качавсл, але це не допомогло. Його рухи ставали кволіші й кволіші. Ярополк дивився на те запекле змагання й відчував, що дрібно тремтить усім тілом, наче в пропасниці або лихоманковому жару.
Загнаний пардусом вепр уже не міг бігти, він лише переставляв ноги й час по час тонко розпачливо кричав, стріпуючи ікластим писком, а далі зовсім знесилів і сів, уже байдужий до болю та хижака на спині.
Ловчий підійшов і всадив йому під ліву ногу рожен. Вепр схопивсь і врешті вивільнився з обіймів пардуса, який тут-таки знову збив його на траву.
Тепер лишалось приборкати пардуса. На кінці оскіпища в ловчого було кільце. Він пропустив у нього край ремінної швори й підтяг кільце до нашийника. Тепер ошалілий від перемоги й гарячої крові пардус не міг кинутися на ловця. Та він і сам це відчув і не дуже шарпався, коли господар прив'язував його до берестка.
— Добрий пардус, — похвалив Ярополк, підвівши свого коня ближче. — Чи це не той самий сікач?
— Мабути, — сказав ловець, дослухаючись до голосів лісу. Ліс мовчав. — Пудів на двадесять затягне.
Ярополк підійшов до затихлого вепра і копнув по писку носаком. Було трохи соромно й неприємно, що не зміг приборкати власного коня, й лише біль у нозі якось примиряв його з самим собою.
— Білуватимемо тут? — спитав ловчий. Ярополк стенув плечима й нараз побачив двох комонних мужів. То були Блуд і Претич.
— Ледве тебе знайшли, княже Ярополче, — сказав Блуд, не злазячи з коня на землю. — Це той самий сікач. А нам нічого так і не трапилось, бачили таке?.. Ми з моїм сватом погнали аж до дороги, женемо, женемо, а гавкоту не чути і тих із пардусами піде нема... Добрий пардус? Я недоброго тобі б не дав. А сват Претич не любить із пардусом, каже, хіба то ти сам удовував — наче купив свиню на торжищі...
— Тебе кличе Свенельд, — сказав Претич Ярополкові, бо Блудовим теревеням не видно було кінця.
Князь насупив брови:
— Де він?
— На Соляній дорозі, — поквапливо пояснив Блуд. — А я задивився на цього кабана й мало не забув сказати. На Соляній дорозі за Ірпнем.
Ярополк глянув на воєводу молодшої дружини. Блуд нічого ніколи не забував, просто він старався довести Претичеві свою примарну незалежність од Свенельда.
Претич пояснив:
— Прийшло сольство від німецького імператора Оттона. Свенельд вийшов зустрічати його аж на Ірпінь, а це не з доброго дива. Тебе там ждуть.