Й Володимир нагадав Доброчинові про той пам'ятний вечір у примарне освітленому шатрі, коли під ними билося холодне чуже море, а долі лежали два схрещені мечі.
— Завтра ж! — розхвилювався Доброчин.
ЛИПНЯ Ж
У ДВАДЕСЯТЬ ПЕРШЕ
У найбільшій світлиці хорому сутінки стояли навіть серед дня. Хором був зведений минулого літа, до того ж за свейським узірцем, бо ярл Ругвальд не міг сидіти в звичайній дерев'яній теремниці, в яких сиділи тутешні бояри та князі. Будівля була з дикого сірого каменю, завезеного хтозна й відкіль. Вузенькі стрілчасті віконечка ледве блимали, мов очі двадцятирічного кота.
Доброчин звелів принести свічку. Її воскове полум'я викликало в нього таке відчуття, ніби він був у просмердженій сечею та кінським потом стайні, й це не воскова свічка в позолоченому свічнику, а кіптява скіпка-боринка. Відчуття було таке набридливе й тривке, що Доброчин довго не міг його позбутися.
Він і Володимир сиділи в різних кутках, у яких було однаково темно, а біля вогнища стояла княжна, донька вчора похованого ярла Ругвальда, яка затято дивилась на вогонь. Це мало викликати в неї важкі спогади: вчорашні поховальні вогні.
А вона не така-то й паскудна, думав Доброчин, дивлячись на Ругнеду, яку челядниці встигли вимити й убрати в мереживну сорочку й жовті чобітки. Коса в Ругнеди теж була жовта й мовби переморгувалася з чобітками, коли дрова у вогнищі спалахували яснішим вогнем. Руда заброда, з раптовим роздратуванням подумав Доброчин, дивлячись на варяжку. Потім заспокоївся й знову подумав про те, що коли б не отой хижий нещирий усміх, у якому кривляться її вуста, вона б так не відштовхувала.
Доброчин щойно був запитав, скільки їй років, але Ругнеда й не глянула в його бік. Тепер він знову нагадав про своє запитання:
— Ти не глуха? Чи не тямиш по-нашому? Чого мовчиш? Сватівники мені переказували, що ти вельми жалка на язик, а тепер наче його проковтнула.
Княжна раптом устрелила його з-під брови:
— Я по-вашому не гавкаю!
Доброчин почув, як у протилежному кутку рипнула соснова лавка; та його й самого трохи не звело. Княжна мала років шістнадцять, а жовчі в неї вистачило б на всі шістдесят. Він знову подумав, що вона вчора поховала батька та братів, а в такому стані людина втрачає розум і витримку. Він холодно проказав:
— Бачиш отого робичича? Він син і онук робітників, а ти будеш його жоною.
— Мене сватали за Ярополк! — з ледь відчутним варязьким приголосом раптом вигукнула Ругнеда. — За робичича не піду!
— Підеш і чоботи з мене скидатимеш, — почулося з кутка, де сидів Володимир. Голос його тремтів, юним новгородський князь підвівся. Вбачивши в тому порухові загрозу своїй цноті й своєму життю, Ругнеда вихопила з вогнища найдовшу головешку. Доброчин зареготав із свого кутка — хижий котячий вигляд здичавілої княжни його втішив. Ругнеда почала задки відступати до дверей, тримаючи головешку поперед себе, ладна на все, та в цю мить до світлиці ввійшов Сігурд за своїм небожем.
Несподіване видовище насмішило їх обох. Сігурд вихопив з її рук чадну головешку:
— Що з нею таке?
Почувши рідну мову, Ругнеда заходилась тицяти пальцем у темні дальні кутки:
— Оті раби хочуть мене зґвалтувати! Допоможіть! Повбивайте їх мечами! Вони позавчора вбили мого батька й моїх братів...
Сігурд з Олафом сіли біля Володимира та Доброчина. Сігурд весело запитав:
— То коли ж весілля?
— В обід, — відгукнувся Доброчин так само по-свейському, а Ругнеда нарешті збагнула свою помилку й знову почала задкувати до дверей. Вона взяла була Сігурда й Олафа а за батькових друзів, які відбили Полоцьк і прийшли мститися за їхню смерть. А це виявилось одне кодло. — В сінях стоїть челядин з мечем, — сказав їй Доброчин теж по-свейському, й це остаточно знесилило її — ота його свейська мова.
— Будеш королевою цієї землі, — сказав їй Сігурд веселим недбалим голосом.
Олаф підсунувся до свого друга й запитав:
— Нащо вона тобі здалася? Хіба мало ліпших княжен?
Доброчин і Сігурд перезирнулися. Ругнеда стояла коло порога й знову затято дивилась у вогонь, її головешка розгорілася й узялась полум'ям, тріскучим і кіптяво-рудим, і це навертало Ругнеду на чорну думку, що то догоряє її життя.
Доброчин гукнув із сіней вартового челядина, щоб одвів княжну до світличних жон, і коли Ругнеда попленталася за челядином, сказав:
— Князь має зважати на дідні закони, а вони велять князеві мати многі жінки.
Це звучало як виправдання, але він відчув, що виправдозується не перед Сігурдом, якому було байдуже до цих справ, а перед Володимиром і самим собою.
Сігурд почав про своє: розповів світлому князеві, що серед дружини ширяться чутки, ніби Доброчин хоче віддати Полоцьк варягам, — замість платні, бо новгородська княжа скітниця нібито геть спорожніла. Доброчин хитро мружився на свічник. Торік цей ярл сказав був йому в хвилину щирості, що коли Доброчин допоможе Олафові відбити у його діда й Сігурдового батька норманський королівський стіл, він, Сігурд, візьме на себе половину платні варязькій дружині. Відтоді сплинуло багато води. Сігурд і справді сплатив обіцяну половину, бо після Арфаста Глібовича не лишилось і тисячі гривних срібла: з Арфаста був нікчемний посадник. Але Доброчин незабаром повернув Сігурдові борг, викупивши життя його небожеві Олафу, коли той убив на торгу гостя й мав бути скараний тисяцьким судом. Борг було повернено з лишком, і Сігурд знав про це. Тепер він сам відчував себе боржником Доброчина — мовби боржником, і натяки на оті чутки здавалися дивними. Доброчин сказав:
— Оддай Полоцьк варягам, а тоді знову виймай його мечем?
Доброчин поводився з ним дедалі відвертіше. Сігурд сказав, що він тим балачкам не вірить і не має потреби вірити, він мав на оці інше й заявив про це:
— Чи не можеш сплатити трохи наперед моїм вікінгам, щоб не було отих балачок?
Доброчин згодився:
— Трохи вдам сріблом, а трохи портами та борошном.
Сігурд і його варяги знали про те, що в Полоцьку захоплено добру скітницю: небіжчик Ругвальд любив срібло і вмів здобувати його. Княжа скітниця була повна гривних, старих кун та хазарських ногатих; цього срібла за ощадливого поводження могло вистачити на рік.