Він діяв навпаки: сказав Сігурдові розбити стан за п'ять верст од Ладоги.
— Так можна вистояти до самої зими, — трохи глузливо сміявся Сігурд, але Доброчин мовчав.
За ці три дні з Ладоги не було жодного сольства, зате згори раз по раз прибували прості й мережані ладді, пливли поодинці й гуртиками, під парусами та без парусів. У Новігороді відразу ж довідалися про повернення Доброчина, бо чутки прудкіші за коня й стрілу. Перші новгородці з'явилися ще вчора перед смерканням.
Доброчин дуже розраховував на цих гостей, дарма що викликали невеселі спогади. Якщо плід наллявся й достиг, сказав він вірному сотникові Ждану Будимировичу, грушу не треба трясти: плід сам упаде з дерева. А після розмов з багатьма гостями він уже знав, що чекати лишилося недовго.
Перед обідом прибув новгородський тисяцький Угоняй. Доброчин чудово знав цього багатого боярина, високого згорбленого бороданя, який ніколи не розлучався з кутою міддю сулицею, що правила йому за ціпок. Угоняй був у кожушку й високих ловецьких чоботях, чиї підбиті псиною халяви поскочував нижче від колін. Усе те вбрання мало справляти враження, нібито новгородський тисяцький випадково заблукав аж сюди, полюючи звіра.
Доброчин удавав, що вірить у ті його ловецькі чоботи.
— То це ж ти як: уже вертаєш після влозу до Новагорода? — спитав він.
— Ще тільки зібрався... — потрусив сивою лопатою бороди Угоняй. — Мої ушкуйники вже всі подалися до Білого моря — добувати рибій зуб, один же мій челядник видів на Свирі многого соболя, дай, думаю, піду...
— А як життя-буття в Ногігороді? — спитав Доброчин, якому набридли лукаві теревені.
— Да як... — замулявся боярин. Він хотів би довше побалакати про соболя та риб'ячий зуб, аби зробити "випадкову" зустріч не такою вимушеною. — Да оно звісно як. Время тепер суморочне...
— З Арфастом Глібовичем добре живете?
— Варяги завсігда пекли Новугороду, — пішов на більшу відвертість Угоняй.
Доброчин глянув на Володимира. Молодий князь був думками далеко від цього шатра, й Доброчинові стало прикро. Небіж не вмів довго думати про щось одне.
— А що мислить новгородський посадник? — спитав у боярина Доброчин.
Новгородський тисяцький глянув з-під кошлатих брів і сказав якнайщирішим голосом:
— Новгород і досі має за посадника тебе, світлий княже. А той Арфаст і спить головою на сідлі.
— Лаштується на влови? — лукаво подивився Доброчин.
— Та нехай хоч і на той світ лаштується, нам хіба що! Родак і прихвостень Змія Горинича.
— Він і тоді був його родаком.
— То ж були збаламутились варяги, а в наших же сила яка: по сотні кривого та сліпого... — Боярин зрозумів його натяк. — Тепер би ми стали за тебе горою!
Доброчин водив пальцем по мережаному вруччі свого меча. Тоді цей самий тисяцький воєвода не вдарив пальцем об палець, аби порятувати Володимира та йот, коли варяги вчинили були смуту.
— Це тільки твоя думка така? — зумисне викликав його Доброчин на відвертість. — Чи тебе послали бояри новгородські до мене слом?
Він довго цілився й добре влучив. Новгородський тисяцький ніяково посміхнувся й важко-важко зітхнув. Далі прикидатися було нічого. Він хрипко проказав:
— Коли рішиш іти на Новгород, пришли когось до мене й дай знак. І хай нам дідівські боги помагають.
Увійшов Сігурд і став коло пройми шатра, схрестивши на бороні великі дужі руки.
— Плід іще не зовсім достиг, — сказав йому Доброчин свейською мовою. Сігурд нічого не зрозумів, але зі звичайною чемністю посміхнувся. Тоді Доброчин знову звернувся до верховоди новгородських бояр: — Нам нема куди квапитись, воєводо, грушка рано чи пізно сама впаде — пощо ж без надоби трудити руки?
І все-таки його зрозуміли всі троє в шатрі. Володимир підхопився й швидко вийшов, а Сігурд розчаровано позіхнув.
— Посадник Арфаст Глібович про мене знає? — запитав у боярина Доброчин.
— Весь Новгород знає.
— І що ж Арфаст?
— Боїться. А до Києва вже не добіжить: дороги й волоки розгрузли.
— То ти скажи йому, хай не боїться, — мовив до боярина світлий князь. — Я не вчиню йому лихого, так і скажи. Якщо відчинить мені ворота Новагорода, дозволю діждатися в городі зими, поки дороги підмерзнуть. А ворота хай одчинить післязавтра в обід.
ВЕРЕСНЯ Ж
У ДВАДЕСЯТЬ П'ЯТЕ
Було хмарно, й сіявся холодний дрібний дощ, але Новгород мовби днював і ночував на торжищі. На кожному кутку й перехресті стояли криті парусиною купецькі вози. Тивуни й челядники купців до хрипу дерли горлянки, але майже ніхто нічого не купував. У ходу в новгородців були сьогодні лише пироги та бублики: по срібній векшиці за п'ять або й три, бо пекарі не встигали підносити.
Володимир товкся в натовпі простих і чорних людей, якими були переповнені вулиці. Зранку він виходив усі новгородські кінці. На ньому було чорне корзно з наголовником, який спадав мало не на самий ніс, і ніхто не впізнавав молодого князя. Від довгого ходіння ноги Володимирові аж гули, хотілося їсти, але не мав за що купити бублика чи пирога. А до дідинця не хотілося вертати.
Він уже другий день просто втікав з того дідинця, переповненого гридьбою та боярами. В городі було понад півсотні лише словінських боярських родин, які мали багаті землі попід Новимгородом і Псковом, у Вожанських, Їжорських, Веських, Водських, Мерських та Муромських краях, у краях пермі та югри, печори та зирян, що давали дань риб'ячим зубом і моржевою скорою, з якої новгородські рукомисники виробляли червоні непробивні щити.
Кожен боярин та боярський син поспішав засвідчити свою вічну любов і відданість, хоча світлий князь Доброчин Маломирович відчув був на своєму горбі, чого варта ота їхня відданість. Цим боярам-купцям та земляним господарям потрібна була в Новігороді лише тверда рука, здатна захистити їхні торги та товари: аби довший меч і важчий кулак, байдуже — свій чи варязький.
І все-таки Доброчин цілувався до новгородських бояр.
Зате Володимирові було тепер не до цих клопотів. З боярами та купцями впорувався світлий князь, Володимир же намагався дати раду своїм власним гризотам.
Коли тиждень тому Володимир побачив на заладозькому погості Людмилу з отрочам на руках, його збурила якась невідома ворожа сила. Він випадково зиркнув був княгиньку й перед цим, коли першим наблизився до погосту. Тоді Людмила була в дранті й нагадувала казна-кого: робітницю чи ратайку. Потім він удруге побачив свою молоду законну жону, а мати сказала, що на руках у Людмили — його син.