— До вечора ще далеко, врядишся.
Перші рядовичі вже йшли додому, знайшовши "покупця". То здебільшого були нужденні закупи, що продалися в борг на ціле літо вперед, улізши до багатого гридня чи воєводи в боргову купу з зими або й з осені. Вони тільки для звичаю прийшли на Подільський торг. Декотрі закупи поверталися з торгу обільними холопами. Ці закупи встигли відробити свою купу за рік, але нужда змусила їх тим часом узяти ще одну купу, щоб рятувати від голоду сім'ю. Тепер вони плентали додому, стискаючи в жмені кілька ногатих або кун: увесь надлишок, що зостався їм після продажу самих себе. За ними похмуро тяглися жінки та дітвора.
По смерті Святославовій уклад вельми збільшився. Колись кияни та сільські ратаї платили від диму по п'ять векш — куну з векшею, а з цієї осені почали платити по сім: ще одну різану. Тому побільшало й холопів обільних на сьогорічному торгу.
Аж десь під обід мужі почали підходити й до Муромців. Першим підійшов колишній воєвода Претич і спитав:
— Рядишся?
— Ряджусь.
— А що за себе хочеш?
— Он їх питай, — кивнув Вадим на батька.
У свої сімнадцять він мав право рядитися й сам, але Вадим і досі почував себе дитиною.
— То хто ж рядиться: він чи ти? — скривився Претич.
— Він, він, — відповів за сина Блажій Муромець. — А тобі до коней чи до волів?
— Хіба воно в тебе здатне тільки гній вигрібати з-під варязьких коней? — несподівано обурився воєвода й пішов геть.
Усі троє перезирнулися. То був натяк, якого вони не розуміли.
Местиша Варяжко не сам прийшов — він прислав огнищанина Каніцара, бляклоокого чудина з ковтуном у бороді, схожого на рудого печеніга. Каніцара супроводжував опецькуватий Флелаф. Каніцар сказав старому Муромцеві:
— Беру за виверицю в день. Як усі роки досі. Хай узавтра приходить на княжий двір.
Местиша Варяжко після смерті брата став воєводою старшої дружини, а до молодшої був наставлений його братко Блуд, через те Местишин огнищанин і наймав конюхів-рядовичів для старшої дружини.
— По вивериці в день не оддам, — сказав старий Муромець.
— Досі було так, чого ще хочеш? — визвірився Каніцар.
— Бо досі було дітеське, а тепер он диви! — Батько з гордістю показав на юного здоровила. — Де ти видів у Києві такого бугая?
— Я ж його ряджу не з коровами гуляти, — засміявся рудий чудин, — а до гною багато сили не треба. Та й нехай скаже сам, чого це ти рядишся за нього? — Каніцар звернувся до юнака: — Тобі вже котре літо минає? Чого мовчиш?
Вадим стояв похнюпившись. Попліч з огнищанином глузливо посміхався дружинник Флелаф, і це пантеличило Вадима. Він крадькома зрідка позирав на батька й розгублено думав: якщо цей кнурик осідлає мене в усіх на очах, я далі не витримаю й скручу йому в'язи.
Флелаф посміхався й нічого не робив, він сміливішав тільки в гурті гриднів.
Та тут надійшов світлий князь Блуд.
— Підеш до мене? — спитав він. — Каніцар по скільки з тобою рядиться?
— По векші в день, — одгукнувся старший Муромець.
— А в мене матиме по три векші за два дні. — Обидва Муромці завагалися. — По дві векші в день: по різаній! — раптом розщедрився Блуд.
Ряд був дуже заманливий — Вадим та його батько й не мріяли про півкуни в день, але син глянув на опецькуватого Флелафа й завагався.
Навколо зібравсь гурт рядовичів та роззяв: по півкуни в день рядили золотарів або городників, найзуміліших хитреців, а щоб отак простого конюха...
— До мене йди, кажу! — почувся через голови Претичів голос. — Дам тобі коня. Більше не вигрібатимеш гною.
— А який твій ряд? — спитав Блажій Муромець.
— По три векші за два дні, — відповів Претич, — Різана — то ще забагато для нього.
— Дивися сам, — зітхнув Блажій Муромець. Він знав про оті знущання над сином і не хотів його неволити за зайву векшу срібла в день. Хоча та чверть купи була б зовсім не зайва на господарстві: за рік набігало дев'яносто куп, майже чотири міхи проса або пшениці. — Дивися сам, сину, — знову з жалем повторив він.
— Піду до воєводи Пре-етича, — посміливішав од його непевності Вадим. У Претича хоч не буде Флелафа.
Блуд зарепетував проти свого свата й почав щось шепотіти йому. Той лише сміявся й махав рукою, мовляв, одчепись ти від моєї душі.
Вадима охопила шалена радість. Він уже не думав про ряд, а лише про велике свято, коли нарешті отримає зброю й сам сяде на коня.
Претич повів Блуда до Настаса й примирливо порадив:
— Бери оцього. Трохи обчухрає бороду й буде конюхом.
Але Блуд лише плюнув і пішов геть, не глянувши на свого свата-полянина, за якого йому колов очі дядько Свейнальдр.
— Даю по векші, — сказав Настасові Местишин огнищанин Каніцар. — Підеш?
— Та піду... — невпевнено відповів Настас.
Коли вони всі втрьох повернулися додому, Ратка з жоною та їхніх дітей ще не було. Але на приспі сиділа гарненька дівчина.
— Хто то сидить? — Настаса пойняло жаром, він мало не спаленів од того вогню.
— Моя сестра Жи-ирка, — відповів Вадим.
— Ти досі нічого не казав про неї, — зашепотів Настас, не владний одвести погляду від Жирки.
— Я більше не піду на торг, — сказала донька батькові. — Зібрала віно сяке-таке. Кому злюблюся — візьме й такою.
Вона рядилася вже три зими, останній рік була ключницею в Претича. Старий Муромець нічого не відповів. Лише тепер згадавши про свого воза з точеним посудом, якого покинув на Янку та дітей, він подався до торжища.
МІСЯЦЯ ТОГО-ТАКИ
В ТОЙ САМИЙ ДЕНЬ
Двір колишнього воєводи Претича був за Києвом, на крутій видовженій горі, що здіймалась між Гончарівкою й Кожум'яками. Його називали звичайно Претичевим дідинцем. Туди можна було підступитися лише перешийком, упоперек якого пролягав глибокий сухий рів, бо воду до боярського двору возили з Копиревого кінця барилом.
Коли в ярах Кожум'як та Гончарівки запала чорна ніч, а на Подільському торжищі догоряло жертовне Юрове багаття, хтось сильно загрюкав у браму Претичевого дідинця. Колишній Святославів воєвода був у стайні — наглядав за тивуном, що роздавав конюхам овес для коней. Претич сам почув грюкання й підійшов до воріт:
— Кого біси мордують серед ночі?
— Та начебто Закур, — озвався до воєводи надбрамний сторож.
— Який Закур?
— Печеніжин з Ярополчого двору,