Батько сидів у своїй одрині, зазимкувато гріючи руки біля пригаслого вогню.
— Рано дуже вернувся, — сказав він, скоса глянувши на Местишу. Спина в батька була згорблена й по-старечому худа, цієї зими він помітно зістарився, якось мовби присів до землі. Старий не рухався.
— Я сам піду на мсту, — мовив Местиша.
— Іншому нема кому, — глухо проказав батько.
Варяжко відчував, що, старому нелегко було дійти цієї думки. Але ж він усе-таки її дійшов! Местиші захотілося крикнути розпачливим голосом: "А якщо вони її мене вб'ють? Людвік був управнішим витязем, та де він тепер?" Местиша пройшов світлицею туди її назад і спробував заспокоїтися.
— А Ярополк? — спитав він пошепки.
— Що Ярополк? Що нам до нього? — сказав Свейнадьдр, але теж замислився. Ярополк — це не головне: головне полягає тепер у тому, як поведеться дехто з полян. На те Свейнальдр і послав був Местишу до Блуда — щоб той умовив колишнього воєводу Претича та його свояків. Утративши Людвіка, Свейнальдр мовби позбувся правої руки. Молодший син удався надто нерішучим. Але нині вперше зголосився мститися за братову кров.
Блуд нагодився сам і цілком неждано. Местиша якось полегшено зітхнув, коли той озвавсь бадьорим голосом, ледве переступивши через поріг:
— Погляньте, що діється за вікнами!
Местиша й Свейнальдр підійшли до вікна, але в слюдяних шибочках усе розпливалося. Син одчинив обидві стулки й вистромив голову надвір. 3-од стаєнь молодшої дружини чувся регіт. Опецькуватий малюк Флелаф, надягши сідло на спину здоровила Муромця, сидів верхи й штрикав його острогами під живіт. Конюший слухняно біг рачки, але Флелафові здавалося замало того: він надів конюшому вуздечку й звелів закусити вудила.
— Ото ще мурло, — сказав Свейнальдр і знову всівсь коло вогнища.
Ввійшов робітник, уніс оберемок дров і поклав на майже дотлілі головешки.
Поки робітник порався біля вогню, всі троє мовчали. Потім Блуд з несподіваним запалом почав просити обох:
— Дайте мені того шестипалого.
— Нащо він тобі? — неохоче відгукнувся на його слова Местиша.
Блуд сказав:
— Дам йому конягу. В мене й кінь якраз під нього є: сажень до холки й от такий круп! — Він показав розведеними руками. Свейнальдр зміряв братового сина з голови до п'ят.
— Полянську свиню в гридницю? Може, й меча йому даси? Хай вигрібає гній у стайнях, таким не личить носити меч. — Він перевів на інше: — Претич твій що рече?
— Ти знову про те саме... — нагадав Блуд. — Світлий княже, не чини цього.
— Злякався Претича?
— Він у Києві не сам. Я його не боюся, Претич тепер мені сват, але як загомонять інші...
— Хочеш бути добрим з усіма.
— А хіба ліпше гризтися з цілим Києвом? Та й кожен сом... шукає глибшого виру!
— Гляди, — сказав світлий князь переяславльський, — щоб тебе в той вир не затягло. Бо тоді не виринеш. Хто сідає на два стільці...
— Є про це й інша приказка: ласкаве теля двох маток ссе. Полянська приказка! — засміявся Блуд, а Местиші сказав, раптом споважнівши: — Вгамуйся, бо збуриш усіх полян проти себе. Ольгові Святославовичу минає тільки вісімнадцятий рік. Та й не він винний: Людвік сам ізкликав його на боротьбу. Є люди, що це бачили.
— Це так кажеш ти?
— Так каже Претич! — розсердився на свого дядька Блуд. — Сам же питав мене про Претича... А ти поклянешся на мечі, що Людвік не винний? — спитав у двоюрідного брата Блуд. — Отож видиш!
— Я все одно мститимуся за братову кров.
— А потім Ярополк шукатиме твоєї крові. Де тому буде кінець?
— А як я інакше дивитимусь людям у вічі? То давній закон.
— А ми з тобою християни! — нагадав Блуд, і кому здалося, що він нарешті всіх переконав.
Але Местиша Варяжко затято відвернувся:
— Не мститися — ганьба...
Свейнальдр важко підвівся й підійшов до сина:
— Мабуть, Блуд правду сказав.
Того навіть Блуд Асмуссон не сподівався, Местиша ж — і поготів. Блуд глянув на прочинені двері, виглянув у сіни й причинив:
— Дешевше обійдеться, коли не вигукувати Ольга на боротьбу: не дошукуватись крові. Померлого вже не скресиш, а живому треба ворушити вусами.
Местиша знову дививсь у вікно, не слухаючи двоюрідного брата. Малюк Флелаф і досі ганяв шестипалого велетня в сідлі, і той покірливо чалапав рачки розгрузлим дворищем. Але тепер до них приєднався довгань Карл. який штрикав Муромця рожном оскіпа по сідницях. Флелаф став вимагати від юнака, щоб той іржав і ставав дибки.
Тим часом Блуд, схилившись дядькові над саме вухо, шепотів:
— Найняти отруйника. Я не нижчого роду, аніж він, — Блуд кивнув у бік Местиші, — але я не дошукуюся київського стола, тож слухай: жменя срібла та золота не дорожча за його живіт. Треба лише знайти в Іскоростені підхожу на те людину.
Світлий князь глянув на сина й згідливо кивнув. Местиша навіть не дослухався.
ТОГО-ТАКИ БЕРЕЗІЛЯ
В ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ
Була неділя, Вадим щойно повернувся з гридніх стаєнь і порав своїх волів. Сонце вже давно сховалося за Київською горою, на яр Гончарівки спадала ніч, небо всипали перші найбільші зорі, а над Почайною став тонесенький молодик. Сьогодні вродився, з почуттям незбагненної втіхи сам собі проказав Вадим, налапав пальцями ладанку на грудях і вимовив необхідні слова заклинання: "Василя, Василя, діжу місила, діжа росла, росла, за ніч виросла, а сконає ніч — Василю в піч!"
Вадим зроду не задумувався, чому молодик місить діжу й чому його прозвано Василею. Але незрозумілі слова заклинання викликали в його душі радісне почуття. Сьогодні Флелаф теж збиткував з нього, а при виді молодого місяця Вадим усе те забув. Напоївши волів і кинувши їм соломи, він пішов до дровітні й заходився ламати осикові дрючки: брав обіруч і переламував об коліно, хоч дрючки були завтовшки як добра нога.
Й коли отак навправлявся досхочу й склав наламані цурпалки в купу, небо перетнув ясний довгий оскіп.
Вадим спершу нічого не второпав. Щойно складена купа дров бабахнула й зайнялась — аж земля здвигнулась під Вадимовими ногами. Він упав навколішки й забелькотів: "Свят, свят, свят!.." А купа горіла й горіла, й Вадим зачаровано дивився на полум'я й не міг одвести очей.
Невдовзі підбіг Ратко з жоною Янкою та батько, потім збіглися й сусіди з Гончарівки та Копиревого кінця, а згодом принеслись Боричевим узвозом і з города.