На тій вербі трійця горіла,
три Іскри впало —
три морі стало...
— Так трійця ж і в нас є! — мовила царівна. — Бог-отець, бог-син і бог — дух святий.
— Це співають не про ту трійцю. — відповів Доброчин. — Це вони про Сонце, Місяць і Зорю.
Колядка тривала, в ній ішлося про те, як Сварог узяв собі за жону Дану Лелю — богиню небесної води, й вона породила йому на різдво першого сина — ясноокого юнака:
Слава тобі. Леле, —
син божий народився!..
— Син божий Христос? — перепитала царівна.
Доброчин з гідністю відповів:
— Дажбог Сварожич! А не якийсь там Христос... Через це взавтра дні почнуть довшати.
Хтось підійшов ззаду й торкнув Доброчина за плече:
— Не сподівався тебе тут увидіти...
Це був старійшина київських волохів Стан.
— Чому це ти не сподівався? — неприємно вражений, запитав князь.
Той приглянувся до нього старечими очима, тоді повернув голову до Володимира та його жінок, але спитав світлого князя:
— Чим ліпший за Дажбога отой їхній Христос?
— Ніхто не каже, що ліпший! — відповів Доброчин.
— А ви чогось аж навколішки вклякаєте, та все ніяк не можете випросити хрестики в царя.
— Зроду не вклякав і ніколи не вклякну. — розсердився Доброчин. — Якщо й доведеться колись почіпляти хрести на гриви, то почепимо їх не як милостиню з царських рук, а як добуту в січі здобич. Як дань від царя!
Так рішуче Доброчин зроду ще не висловлювався, його розібрала злість на вісімдесятишестирічного волоха й відьмака, який замість зілля поклав у розверзту рану дрібку солі. Що тямить у княжих справах цей волох? Він не бачить далі від Священного пагорба, з гіркотою подумав світлий князь, тоді згадав отця Григорія й подумки вилаявся. Ні Стан, ні пресвітер не виділи на тридцять літ уперед, хоч Григорій і торочив йому колись про час розкидати й час громадити каміння... Він раптом запитав сам себе: а я виджу? Я такий самісінький сліпень, як і вони...
Це зіпсувало йому настрій.
— Дивись: уже? — надміру схвильовано прошепотів Володимир, показуючи рукою понад голови людей. Він хотів розважити свого дядька. Княгині принишкли й завбачливо поклали руки на животи.
Колядники перестали грати й співати. Золотий Плуг уже торкався чепігами землі — тільки леміш іще виснув у небі. До знаменної події лишалася якась мить. Кияни затамували подих, Доброчин зціпив зуби й застиг, і раптом з двору по той бік Священного горба пролунала пісня. Голос був проникливий і сріблясто-дзвінкий. Співав півень.
Доброчин не зводив ока з західного пружка землі. У цей час Київ тисячоголосе вигукнув:
— Упа-а-ав...
Поза спиною Доброчинові побігли мурахи. На західному прузі непорушно лежав сорокацвітний Золотий Плуг.
Колядники знову заграли руками й ногами, сіючи іскрами смолоскипів на витолочений сніг.
Пане господарю!
Бери Плуга Золотого
за серебляні чепіги
та йди в поле орати,
орати, жито сіяти —
Золотим Плугом орати,
святий хліб сіяти,
діток годувати,
пане господарю-у!..
Півні галасували від Подільських до Красних воріт, їм відповідали когути Претичевого дідинця й колишнього Блудового двору, з Подолу й Ольжиного двору Вишагорода, що на Щековій горі, з Гончарів і Кожум'яків, а кияни стояли й захоплено слухали вісників першого різдвяного дня, до якого лишалося ще добрих дві години, бо не буває довшої за різдвяну ніч.
А потім почали купками розходитись. До світанку треба було ще внести в хату плуга й покласти під столом, де він лежатиме до Нового року — тобто до другого різдва — народження дідьдуха-місяця, коли першу борозну належить прокласти в незайманому снігу, бо кожне велике діло слід починати щедрого вечора, як це робили діди-прадіди та їхні діди.
— А я теж не вірив, що ти прийдеш на Плуг. — сказав своєму вуєві Володимир, коли вони входили за княгинями до Княжих воріт. — Я був собі завдав урока: якщо не прийдеш зустрічати Плуг-значить, цього літа...
Він не доказав, а Доброчин не допитувався. Кого-кого, а небожа він розумів найліпше за всіх. Володимир ніколи не став би впоперек його дороги, Доброчин був упеавнений у ньому як у собі, і все-таки його не полишало відчуття невиразної провини до небожа.
В одрині він нерухомо пролежав години півтори, втупившись у невидимий чорний сволок, а потім накинув кожуха й пішки подався на Поділ. Боричів узвіз був слизький і безлюдний, хоч у хижах попід горами курилися вже дими.
Доброчин увійшов до хвіртки першої хати на Гончарах. Ця хата, скільки він себе й пам'ятав, так і лишалась крайньою. А вікно було так само запнуте кабанячим міхуром. У вікні світилося. Доброчин після короткого вагання відчинив незамкнені двері й увійшов.
У хатині було свіжо й тепло, Стан сидів на дзиґлику над скошеним столом, одна нога якого зламалась і була замінена жлуктом.
— Сідай, княже. — проказав Стан. — Це ти в мене вдруге гостюєш. Скільки ж то вже минуло літ?
Доброчин скинув кожуха й сів на ослоні.
На ріжку столу горіла свічка в мідяному поставці, й кінчик Станового носа яскраво сяяв, як і тоді. Це викликало спогади.
— Пишеш? — запитав князь.
Стан відсунув тоненьку липову дощечку, а гостре залізне писало встромив у поставець.
— Сам бачиш.
— Пишеш про цей день?
— Про все минуле літо, Добрине. — сказав Стан, назвавши світлого князя тим іменем, яким звав його ще за холопських літ. — Кожного різдва пишу про всеньке літо минуле.
— Прочетай, коли не гріх.
Стан замислився. В давнину це й справді вважалося б тяжким гріхом — четати книги сторонньому чоловікові, але надходили такі часи, коли й Станові годі вже було визначити, де починається й де кінчається гріх.
— Прочетай ось цю книжку. — сказав князь, кивнувши на недописану дощечку.
Стан підсунув її трохи ближче й прочетав:
— "І послав цар сла до Києва, так мовлячи київським князям: "Негоже царському вухові слухати, яко просите за свого поганського князя царську дочку й сестру. Зроду-бо ще такого не було й повік не буде!" І сказав світлий князь Доброчин, так до сла промовляючи..."
Стан замовк, а Доброчин аж з ослону перехилився. Кожух ізсунувсь додолу і став схожий на захарчоване теля.
— Й що ж відповів той твій князь грецькому цареві? — спитав Доброчин.
— Там більше нема нічого напсаного. — сказав Стан. — Але се ти ліпше й од мене відаєш, Добрине.